Если бы Это не Сняла Скрытая Камера Никто бы не Поверил
admin
Прогулюючись літнім ранком, чоловік вирішив зняти пейзажну фотографію. Збільшивши зображення, був шоkований
Джон Ратледж из Уэльса, прогуливаясь летним утром, решил снять пейзажную фотографию….
Позже, рассматривая получившийся снимок, он с удивлением увидел нечто, что выглядело как семь крошечных существ, летающих посреди цветов и травы.
Увеличив изображение, Джон и вовсе был поражён, так как на снимке запечатлелись полупрозрачные фигурки около 4 сантиметров высотой.
Помимо крыльев, у летающих малышек, как кажется, есть руки и ноги. цветов и травы.
39-летний Джон признался, что ещё с детства мечтал стать свидетелем какому-нибудь паранормальному явлению. Теперь мужчина уверен, что мечта его сбылась, и что фигурки, которые он сфотографировал — это самые настоящие феи.
Сталося кілька годин тому. Я, як завжди, балуюся перевезеннями. Занесло мене, до речі, на міську околицю
Случилось пару часов назад. Я, как всегда, балуюсь извозом. Занесло меня, к слову, на городскую окраину. Заявок там совсем нет. Я стоял долго, а потом плюнул на эту затею, да решил вкусить местной шаурмы, ибо время срать, а мы не ели.
Ну так вот. Захожу, беру чай да ролл с курицей. Присаживаюсь за единственный столик, за которым уже сидит дед глубокой старости. Дед опрятный, не вонючий и не пьющий (сразу понятно, бухает человек или нет), но и далеко не богатый: балониевая куртка давно выцвела и где-то аккуратно заштопана, штаны с вытянутыми коленями. Перед ним пластиковая тарелка, в ней курица (знаете, есть в некоторых шаурмячных доп. опция: дополнительная порция курицы — 35р.). За пазухой кот. Дед кормит кота курой. Кот уминает за милый мой. Я говорю, мол, оригинальное решение, у котейки то морда не треснет? Дед поясняет, что у котейки сегодня день рождения, 21 год. Зовут его Степан Данилыч. И мышей он ловить не в состоянии. Вот и решил побаловать животину. Я говорю: — А сам чего не празднуешь котейкина именины? Дед улыбается. Говорит: — Я вчера ел.
В общем разговорились мы с Данилой Викторовичем. Живет он в частном доме со Степаном Данилычем. Электричества в доме нет. Как и дров. По сему в доме, как правило, холодно и темно. Пенсии у деда нет. Точнее она есть, но лет 15 назад у него и его бабки сын отобрал документы и больше они не виделись. На мои возражения по поводу обращения в полицию дед сказал, что я дурак, потому что на сына родного писать заявление советую. Бабка отдала богу душу 2 года назад. Дед говорит, если б не котофей, сам бы давно загнулся от горя по бабке да от безысходности. Степан Данилыч бережет меня. Да соседка еще иногда кормит.
Что самое интересное, дед не жаловался, половину информации я из него вытянул. Но про Степана Данилыча он говорил всегда охотно и с улыбкой. Я сходил деду за сигаретами, купил 4 пачки, на большее мне не хватило. Предлогал ему еды взять, был послан — нежили богато, незачем начинать — сообщил мне Данила Викторович. Говорю, завтра котейке вкуснях привезу. Подарком будет на 21 год. Дед не против.
Что с нами не так? За что он так живет? Кто или что его так воспитало? Как можно в такой ситуации не потерять чести и сохранить доброту? Я такого никогда не встречал. Ни разу. И это не советская закалка, это что-то другое. Столько истины, гордости, самообладания, любви и добра просто не может уместиться в одном сердце. Здоровья деду и его коту. Да чтоб пример с него брали.
Взглянуть на собственные похороны редко кому удается. А вот бразилец Жилберту Араужу пришел на данное мероприятие, так сказать, совершенно случайно и без приглашения.
Родные, не видевшие мужчину более четырех месяцев, ошибочно опознали тело и забрали из морга тело незнакомца. О своих похоронах Жилберту узнал, позвонив одному из приятелей, который в момент беседы стоял возле «его» гроба.
Араужу попытался успокоить друга, но он не поверил, что Жилберту жив и, расценив звонок как розыгрыш, разговаривать не стал. Мужчине не осталось ничего иного, как пойти на свои похороны и лично оповестить всех об ошибке. Конечно, присутствовавших на церемонии прощания он жутко перепугал: кто-то в ужасе убежал, а кто-то и упал без чувств. Мать Жилберту была несказанно счастлива: ее якобы умерший в расцвете лет сын вернулся целым и невредимым.
На место прибыли полицейские и установили, что центральный участник инцидента был перепутан с Женивалду Силвой Гамой, который умер на самом деле. Он также работал мойщиком машин в муниципалитете Алагоиньяс и внешне был похож на своего коллегу.
Шла вечером домой с тренировки. Вижу дедушка, старенький совсем, упал на асфальт и встать никак не может. Здесь и далее от автора:
Все мимо проходящие люди, шарахаются от него ( думая, что он пьяный), а он мычит что-то себе под нос и руки к людям тянет. Меня мама с детства учила помогать всем и каждому по мере своих возможностей.
Так я подошла к нему и спрашиваю: » Вам помочь?». А он ничего вразумительного ответить не может, только мычит и руки ко мне тянет. Проходящая женщина, сделала мне замечание, мол : Отойди от него. Не видишь пьяный. Ещё заразу какую подцепишь. Да он же грязный весь. Намажешься!».
Приглядевшись, я увидела, что у дедушки все руки в крови. Тут на меня напал не детский ужас. На мой вопрос, что с ним случилось я тоже не получила вразумительного ответа, только мычание и он обречённо поднял с земли, валяющийся рядом пакет. Там были осколки бутылок из под пива. Он подобрал с земли ещё пару осколков и положил в пакет. Так вот почему у него руки в крови. Я стала вытирать ему руки влажными салфетками, чтобы потом поднять и довести до дома ( может я плохая, но мазать одежду в крови честно не хотелось…).
Довытирав руки, я подняла дедушку. На мой вопрос про адрес он не отреагировал. Начал опять что-то невнятно бормотать. Я не понимала его, сколько бы не вслушивалась. Он видимо, поняв, что я туплю, начал указывать мне рукой куда идти. Так я довела его до многоэтажки, стоявшей в этом же дворе. Он показал мне на домофон и на пальцах показал два числа. Я догадалась, что это номер его квартиры. Я позвонила в нужную квартиру и оттуда донёсся взволнованный женский голос. Дедушка снова что-то замычал. Через считанные секунды к нам на улицу выбежала женщина и мужчина. Они сначала накинулись на дедушку, начав рассматривать, как он и не случилось ли с ним чего-нибудь. Затем мужчина поблагодарив меня, взял дедушку на руки и понёс в квартиру.
А женщина стала всё спрашивать чем они могут меня отблагодарить. Я отказалась и уже хотела было уходить как женщина вдруг попросила меня подождать её минутку, будто что-то вспомнив. Она мигом рванула в подъезд и через минуту появилась с огромной корзиной малины. «Свойская» : похвасталась она. Я поблагодарила её, но брать отказалась. » Бери, бери» — настаивала она. » Мы чуть с ума не сошли, когда приехали с дачи и увидели, что деда дома нет. А всё дело то в чём.
Его на войне немцы в плен поймали. Он чтобы не проболтаться, он у нас высокий пост занимал, язык себе поранил. А там ж не до санитарии было. Пока из плена выбрался загноение началось и ему пол языка ампутировать пришлось. Вот теперь он не разговаривает толком. Только звуки издаёт, как глухонемой.
У нас во дворе на детской площадке повадились по вечерам подростки пиво пить. Бутылки кидают куда не попадя. Мы уже и жалобу в полицию писали, пусть примут меры. Дети всю эту грязь в руки берут, а то и ещё хуже о стекляшки ноги, руки сколько раз резали. Вот дед и повадился после того как Сонечка, дочка моя, ножку порезала, ходить за этими свиньями стекло убирать, чтобы дети не поранились. А он у нас уже старый, ноги толком не держат. Мы его уж и так и этак уговаривали не ходить, ключи прятали от квартиры, а он знай себе ходит. Один раз так упал я пока со смены пришла, 5 часов на холодной земле пролежал, никто не помог. Вот мы уже собирались идти искать. А тут глядим звонок в дверь. Спасибо тебе.»
После рассказа женщины я онемела. Она сунула мне в руки корзину и я поклонившись ей ( да, да, поклонившись. Слов я не смогла тогда найти никаких) поплелась домой. На пол пути я заплакала. Почему у нас в стране всё так? Почему мы думаем только о себе? Обращаюсь ко всем, если вы видите, что человек упал и не может встать, не приписывайте его сразу к пьяницам. Подойдите к нему! Может ему необходима Ваша помощь! И особенно это касается молодёжи, давайте не будем забывать, что мы ЛЮДИ, а не СВИНЬИ!
Чоловік влаштував дружuні приголомшливу істерику з пpuступом ревнощів, але…
Я всегда смеялся над коллегами и друзьями, которые ревновали своих избранников и избранниц. Считал это глупым и никчемным – до вчерашнего дня.
Черт меня дернул придти домой пораньше. Хотел свою жену порадовать, даже цветов по дороге прикупил. Дверь открыл ключом. Наташка не услышала, наверно потому, что принимала душ, и я решил усилить сюрприз, начав потихоньку снимать обувь.
— Васька, ты все доел? – раздалось из ванны, и я напрягся, потому что имя у меня — Сергей, а кушать я еще и не начинал. Неудобно принимать пищу, стоя на одной ноге, а со второй снимая ботинок.
— Подожди, я уже заканчиваю, выйду, подложу еще, — раздавалось из-за полуоткрытой двери ванной комнаты.
Кровь прилила к лицу, а в голове начало что-то потрескивать. — а вот и рога проклевываются! – решил я. – Убью, жену-заразу и его убью! – прислонившись к стене молниеносно анализировал я, прикидывая, что лучше подойдет для смертоубийства.
Мысль: «А я ведь ее любил» была последней каплей, и я рванул вперед.
— Сережа, Сережа, ты чего?! Извини, невиноватая я! – орала Натаха, ударив меня двенью ванной, а ее выпученные глаза были полны ужаса. Она извивалась, как пойманная змея.
— Невиноватая!? Ты мне рога наставила! – взревел я, воочию ощущая как этот рог растет.
— Ты сам, ты сам виноват! — Откуда я знала, что ты пришел?! Ты же сам, сам об дверь ударился, когда я ее распахнула! Куда ты несся, как ошалелый! – Натаха уже рыдала.
— Кто он?! – грозно спросил я, стараясь подняться с пола, — кто этот урод!? Я вас обоих закопаю!!!
— Кто он? – в глазах Натахи проскользнуло искреннее удивление. — Ты о ком?
— Кто там на кухне?! – сделал я еще одну попытку встать, но видимо удар о торец двери ванной комнаты был слишком силен, в голове мутнело, а растущий рог начинал закрывать обзор.
— Кто такой, Васька,!? – повторил я вопрос.
— Так вот он, — Натаха кивнула на кухонный дверной проем, где у порожка жался небольшой серенький комочек, периодически мяукавший и со страхом взирающий на нашу перепалку, — Ленка подарила.
Я еще раз потрогал рог и понял, что иногда мы наставляем их себе сами…
Мабyть не знайдеться ні oднoї людuнu яка б не поставuла вподобайkу і пoбажала здоров’я та сuлu нашuм заxuсниkам
Варварські обстріли ракетами та РСЗО мирних міст – це свідчення, що вони нездатні більше воювати з озброєними українцями. Тільки з мирними, як останні боягузи.
Це воєнний злочин. Його безпосередні виконавці та організатори приречені решту свого існування носити тавро вбивць і ховатися. Їх чекає трибунал.
Буде справедливо, якщо спеціальний міжнародний трибунал буде створено у Харкові. До речі, саме у Харкові у 1943 році відбувся перший процес, внаслідок якого нацистів було засуджено за воєнні злочини.
Завдяки героїзму наших захисників і захисниць відкриваються нові фронти, де ворог зазнає втрат. Хочу відзначити наших хлопців та дівчат на сході. Вони стали нездоланим бар’єром для ворога, це його страшенно деморалізує.
Вона пpoвела в комі 4 poku, «пpokuнулася» і розповіла пpaвду, від якої всі завмерлu
Вікторія з’явилася на світ здоровою дитиною і активно займалася спортом. Однак у віці 11 років вона захворіла на грип, потім в неї була пневмонія.

Дівчинка кілька разів втрачала свідомість, і в підсумку її паралізувало по пояс.
Відбулося серйозне запалення головного і спинного мозку, в результаті чого вона втратила здатність рухатися і говорити, далі впала в кому.

Медики не давали надію на те, що Вікторія зможе прийти в себе. Годували її через трубочку.

Однак через чотири роки, в 2010-му, сталося диво — пацієнтка «прокинулася».
Вона розповіла, що будучи в комі чула все, про що говорять оточуючі, просто не могла ні відповісти, ні поворушити хоча б пальцями.

«Мої батьки вірили в мене.
Вони перетворили мою кімнату в лікарняну палату, дбали про мене день і ніч. Мої брати говорили зі мною і тримали мене в курсі того, що відбувалося за межами кімнати», — поділилася Вікторія.

Вона розповіла, що за допомогою своєї сім’ї змогла набратися сил і кинути виклик хворобі. Рідні не знали, що вона їх чує, але вона чула.
Після події дівчина довгий час пересувалася в інвалідному кріслі. У 2015 році на милицях вона змогла зробити свій новий «перший крок». У 2016 році вона змогла зробити кілька кроків без милиць.
У підсумку Вікторія стала призером Паралімпійських ігор з плавання і ведучою програми для спортивного каналу ESPN.






Koлu УЗД показало велuчезну «бульку» на вустах немовлятu, лікapi радuлu абopт. Але через п’ять мicяців вона здuвувала вcix
Коли 39-річна Таммі Гонзалес вирушила на чергове обстеження під час вагітності, вона абсолютно не була готова до того, що побачить під час УЗД. На екрані мама побачила біля рота дитини щось схоже на величезну бульку.

Лікарі провели аналізи і повідомили майбутній мамі погані новини: тератома — пухлина, яка росте з клітин ембріона. Це досить рідкісне явище — один випадок на 100,000. Лікарі сказали, що через пухлину в роті дитина, швидше за все, помре. А навіть якщо і виживе, то після народження потрібно буде перенести безліч операцій. Виходячи з цього, лікарі порадили жінці перервати вагітність.

Але Таммі відмовлялася здаватися так просто і відмовилася робити аборт. Вона почала самостійно вивчати історію подібних випадків, шукати фахівців і з’ясувала, що в деяких випадках пухлину можливо видалити ще під час вагітності. Жінка знайшла фахівця і, не дивлячись на ризик, лягла на операційний стіл. 20 травня 2010 року доктор Рубен Кинтеро успішно видалив тератому, поки немовля знаходився ще в утробі!
Через п’ять місяців після страшного діагнозу 1 жовтня 2010 року Ліена Мікаелла Гонзалес з’явилася на світ абсолютно здоровою. «У неї на губі маленький шрам, — говорить щаслива мама. — Але це все. Вона моє маленьке диво».

Зараз дівчинці вже п’ять років — і тільки ледь помітна відмітина на губі нагадує про те, що колись її мама пройшла через складну процедуру і ризикувала життям.

Медицина сьогодні досягла дивовижних висот, але лікарі не чарівники і не можуть знати все напевно. Справжні дива відбуваються з тими, хто відмовляється опускати руки.
20 000 бджіл переслідувалu її машuну протягом 2 днів. Прuчuна xовалася в багажнuky
Такий же звичайний день, повсякденна рутина поглинула Керол Ховарт. Але поїздка в магазин все змінила.
Керол живе у Великобританії і в цей день припаркувала свій автомобіль на знайомому місці і відправилася в супермаркет.

Коли вона повернулася, то не повірила своїм очам. Це більше нагадувало фантастичний фільм, а не реальність. Багажник її автомобіля повністю обліплений бджолами.
Очевидці зупинялися й виходили зі своїх машин, щоб побачити це ближче.

Один з очевидців висловив свої побоювання, — «Автомобіль припаркований біля бару, і будь-який відвідувач може вийти і для інтересу кинути в рій, наприклад пляшку, а потім все закінчиться в лікарні». Через час приїхала команда бджолярів, які швидко впоралися з бджолами і зібрали їх в коробку.

Однак бджоли не збиралися так легко здаватися. Через день Керол знову помітила стеження за своїм багажником. Вони повторно викликали команду бджолярів.

Як виявилося весь рій, привернуло солодкі ласощі в багажнику, а в перший день там застрягла їх «королева». Залишити в біді вони її не могли, і в кількості 20 000 бджіл літали за багажником.
Дивовижні створення, ніколи не залишать свого в біді.
У Росії на kон церті cпіваk заспівав уkраїнську пісню: в залі всі затамувалu подux
Иркутске на концерте исполнитель Ярослав Сумишевский предложил залу спеть украинскую песню.
Зал стоя начал петь. «Не…не трогает…три года назад мне бы понравилось, а от сейчас как то холодно…
сейчас даже это выглядит насмешкой….
матери бурятов поют украинские песни, а ихние сыновья буряты смотрят на нас из танков» — один из комментариев под видео.