Не раз Таня вмовляла матір продати хату і переїхати жити до неї, але мати завжди відмовилася. Як почула, що матір хоче заміж виходити, тут же приїхала автобусом в село. В хату навіть не зайшла, бо була дуже невдоволена вчинком матері. Цілий день Валентина Іванівна провела в роздумах, а ввечері постукав Микола Тихонович. – Валю, то що ти вирішила? Що сказали діти
Зважитися на такий серйозний крок без поради дітей, Валентина Іванівна не могла. До того ж, вона боялася, що діти не підтримають її. І хоч у сина і доньки давно вже свої сім’ї і свої діти, все ж хотілося матері, щоб вони не осудили її вчинок.
Донька Таня живе далеко від неї, має двох діток і чоловіка. Зять – любитель оковитої. Ще поки працював на заводі, якось тримався, а як роботи не стало – пішло-поїхало. Одним словом, життя у доньки склалося не дуже.
Не раз Таня вмовляла матір продати хату, переїхати жити до неї. Але мати навідріз відмовилася. Знала, що там спокою не буде, а тут їй тихо, спокійно. В гарному місці живе, майже в центрі, поряд з автостанцією, дуже зручно. Надумала, зібрала гостинці – й на автобус до доньки чи сина, що живе в селі поруч. Погостює – і назад. За день справляється, бо страшно залишати без догляду нажите за все життя важкою працею.
А ще город у неї. Невеликий, щоправда, але земля родюча, тож вистачає їй. І садочок гарний. Все в неї є, ще й продає зайве. Ні, поки ноги носять, не піде вона до доньки.
У Бориса, сина, сімейне життя не склалося. Уже з рік, як вигнала його дружина з дому, бо набридло їй ледаря і волоцюгу годувати. Відтоді він то в однієї молодиці поживе, то до іншої пристане. Болить материнське серце за дітей, а чим допоможе? Ні грошей, ні статків. А де вони візьмуться? Навіть до пенсії не доробила на сирзаводі. Та й не одна вона така. Розвалився завод. Тепер у службі зайнятості на обліку стоїть. Влітку підробляє у місцевих фермерів.
Біля хати теж руки потрібні, бо сама. Чоловіка не стало ще десять років тому: оковита допомогла на той світ піти. Щоправда, відколи стала вдовою, кілька разів сваталися до симпатичної жінки чоловіки, але ніхто до душі не припав. Отож, Валентина і не думала, щось змінювати у своєму житті.
[easy_ad_inject_2]
А це почав вчащати до неї сусід Микола Тихонович. Два роки, як дружини в нього не стало. Сина доля закинула кудись далеко, рідко приїжджає. Чоловік хазяйновитий, на городі, біля дому все в нього до ладу. Якось побачив, як Валентина мучиться, спилюючи засохлу черешню, прийшов, за кілька хвилин упорався з роботою. Що то чоловічі руки! Запросила його на вареники. Микола з’їв кілька. Потім вийшов, не зумівши стримати сліз.
Такі ж смачні готувала і його дружина. Влітку чи ранньої осені воно ще нічого, в турботах день пролітає. А взимку довгими вечорами так сумно буває, хоч вовком вий. Тож Валентина Іванівна добре його розуміє. Поговорять через паркан – і то легше. Ділилася з ним то пиріжками, то тарілкою борщу.
А недавно Микола Тихонович прийшов з хлібиною і запропонував жити разом. Валентина Іванівна розгубилася, якось не думала про нього як про чоловіка, та й звикла жити сама… Мовчала довго. А Микола Тихонович з такою надією дивився на неї! Сказала, що подумає, порадиться з дітьми. Написала донці, переказала синові, щоб приїхали на вихідні.
Борис приїхав. Посиділи з Миколою Тихоновичем. Жартував, анекдоти розповідав. Він же Миколу знає з дитинства. А вранці, приготувавши йому сумку з гостинцями, Валентина спитала: «Ну, як тобі Микола Тихонович?»
– Хороший мужик. Тепер і я частіше додому приїжджатиму, буде з ким посидіти за столом. Живіть собі, чого ж? Добрий чоловік, він мені навіть п’ять гривень на дорогу позичив.
– Борю, як ти міг?
– Та я ж знаю, що в тебе немає, – сміється.
Чекала доньку, що ще вона скаже. Щось серце в жінки щеміло від недоброго передчуття… Донька приїхала автобусом. Валентина кинулася до дверей, обійняла її, а Таня відсторонилася. Мати хотіла вести її до хати, а донька зупинилася.
– Я не піду до хати, немає чого ходити, тут поговорю. Скоро маршрутка їхатиме.
Душа в матері похолола, передчуваючи недобру розмову. Запитально поглянула на доньку.
– Ти що ж це, мамо, собі надумала? Заміж виходиш? На нас тобі наплювати? – просичала донька.
– Танюшко, та що ти кажеш? – Валентина притиснула руки до серця.
– А те! Я думала теплицю влітку закінчити, ремонт у хаті зробити. Гроші дуже потрібні, ти ж знаєш, що маю платити за навчання Іванка, а ти тут хату не хочеш продавати. Хочеш усе чужому чоловікові залишити? Той дядько тобі за всіх миліший?
[easy_ad_inject_4]
– Таню, та вгамуйся! Ходімо до хати, пообідаємо, побалакаємо. Дядько Микола хороший, йому не треба мого, свій будинок має…
– Не хочу я його знати і з ним балакати! – відрізала дочка. – Ти таку свиню нам підклала, мамо, я ніколи від тебе не чекала. До хати не піду, он маршрутка розвертається, додому поїду. А ти роби що хочеш, хоч весілля справляй.
На цих словах Тетяна заскочила в маршрутку, сіла, відвернувшись від вікна. Валентина Іванівна стояла, мов закам’яніла, довго дивилася вслід маршрутці. Тихі сльози текли і текли з її очей. Вона їх не помічала. Повільно побрела до хати. Вона ніби постаріла раптом на кілька років.
Цілий день Валентина Іванівна провела в роздумах, розмовляючи з котом, який невідступно супроводжував її, куди б не йшла, терся об ноги, наче розумів, що їй потрібні увага, підтримка. Повиростали вже діти, слава Богу. Порозліталися, і нікому на світі немає тепер до неї діла. Ніби й серед людей, а насправді – як одинока билинка в полі. Ото тільки з котом і поговорить…
Увечері постукав Микола Тихонович. Якось несміливо зайшов, зупинився на порозі:
– Валю, то що ти вирішила? Що сказали діти?
Ще вдень Валентина Іванівна була впевнена, що відмовить йому. Але в його голосі було стільки теплоти і надії, що жінка не змогла цього зробити. Ні, вона не хоче бути самотньою.
– Ти проходь, Миколо, – тихо запросила до хати. – А що діти? У них своє життя. А у нас буде своє…