Юля завмерла перед шафою, розглядаючи ряди суконь. Рука сама потягнулася до темно-синьої — строгої, закритої, безпечної. Але в останню мить вона вихопила червону сукню з відкритими плечима — ту саму, яку Борис називав вбивчою. Сьогодні вона йде на війну. І має намір перемогти.
— Ти серйозно вдягнеш це? — Борис стояв у дверях спальні, застібаючи годинник на зап’ясті. У його голосі пролунало щось середнє між захопленням і тривогою.
— А що, не подобається? — Юля обернулася, піднявши брову.
— Подобається. Просто… Це ж день народження Крістіни, звичайна зустріч друзів.
— Друзів, — передражнила Юля, натягуючи сукню. — Борисе, ми обоє знаємо, що ця твоя «подруга дитинства» дружбою не обмежується. Вона вчепилася в тебе, як кліщ.
— Юлю, не починай, — втомлено промовив чоловік. — Ми просто давно знайомі.
— Давно знайомі, — Юля різко обернулася, її сірі очі блиснули. — Ви не бачилися двадцять років. Двадцять! А пів року тому вона з’явилася, і тепер ця Крістіна всюди. «Боренько, давай зустрінемося на каву». «Боренько, допоможи мені вибрати новий телефон». «Боренько, у мене кран тече, ти ж розбираєшся в сантехніці».
— Я просто допомагаю людині, яка переживає розлучення.
— Розлучення було два роки тому! — голос Юлі підвищився. — Два роки, Борисе. Вона вже давно оговталася і тепер методично обплутує мого чоловіка своїми липкими щупальцями.
Борис зітхнув і потер перенісся — його звичний жест, коли він не хотів сперечатися.
— Юлю, я кохаю тебе. Ти моя дружина. Мати моїх дітей.
— До чого тут Крістіна? До того, що коли вона поруч, ти дивишся на неї так, ніби вона останній ковток води в пустелі.
Зависла важка пауза. Борис відкрив рота, але закрив його, не сказавши ані слова. Це мовчання сказало Юлі більше, ніж будь-які виправдання. Вона повернулася до дзеркала і взялася за макіяж. Руки злегка тремтіли — від злості, від образи, від страху.
14 років шлюбу. Двоє дітей. Іпотека, спільний бізнес, спільні друзі, переплетені життя. І ось з’являється ця Крістіна з її великими блакитними очима, з її безпорадністю, з її «я така самотня після розлучення». Юля чудово пам’ятала їхню першу зустріч три місяці тому. Борис запросив Крістіну на вечерю: «Познайомтеся, вам сподобається спілкуватися одна з одною».
Юля готувалася побачити огрядну домогосподарку або замучену кар’єристку. Натомість у двері подзвонила висока білявка з фігурою моделі, одягнена в дизайнерські джинси та кашеміровий светр.
— Юленько! — Крістіна розквітла в усмішці й кинулася обймати її, як стару подругу. — Я така рада нарешті познайомитися. Боря стільки про вас розповідав.
Боря. Вона з першої хвилини називала його Борею, хоча Юля за всі роки шлюбу жодного разу не чула, щоб хтось так його називав. Навіть мати звала його Борисом. Усю ту вечерю Крістіна дивилася на Бориса вологими очима, згадувала їхнє дитинство: «Пам’ятаєш, як ми лазили в покинутий будинок? А як ти захистив мене від хуліганів у сьомому класі? А пам’ятаєш, як ми?..»
І Борис згадував. Усміхався тією особливою усмішкою, м’якою і теплою. Юля сиділа поруч, як статист у чужій виставі.
Після тієї вечері Крістіна стала постійною величиною в їхньому житті. Вона з’являлася скрізь: випадково зустрічалася з Борисом біля супермаркету, опинялася в тій самій кав’ярні, де вони з Юлею любили снідати у вихідні, дзвонила в найбільш невідповідні моменти. А Борис? Борис не помічав. Або вдавав, що не помічає.
— Мамо, а чому ти така гарна? — до спальні зазирнула семирічна Катя, протираючи сонні очі.
— Люба, ти маєш спати, — Юля присіла поруч із донькою. — Бабуся вже прийшла, вона буде з вами.
— Ви йдете до тьоті Крістіни? — Юля скривилася.
Тьотя Крістіна. Ще одне завоювання цієї жінки — її діти. Крістіна приносила їм подарунки, пам’ятала їхні дні народження, цікавилася їхніми справами. Ідеальна тактика.
— Так, золотко. У неї день народження.
— А чому вона завжди сама приходить? У неї немає своїх дітей?
З коридору долинув голос Бориса:
— Катюшо, йди до бабусі, а то морозиво розтане.
Дівчинка радісно скрикнула і втекла. Юля повільно підвелася, розгладжуючи сукню. У дзеркалі на неї дивилася вродлива жінка зі втомленими очима.
— Юлю, — Борис підійшов ззаду, поклав руки їй на плечі. — Давай не будемо псувати вечір. Крістіна просто стара знайома. Нічого більше.
— Ти в це сам віриш? — запитала Юля, дивлячись на його відображення.
— Я вірю в нас, — він розвернув її до себе. — У тебе і мене. У нашу сім’ю.
Юля хотіла вірити цим словам. Хотіла відчути впевненість у його дотику. Але щось усередині неї стислося в тугий вузол. Вона бачила, як він дивиться на Крістіну. Бачила цей погляд — не хтивий, не голодний, а якийсь ностальгійний, мрійливий. Ніби Крістіна була дверима в минуле, коли він був молодим, вільним, сповненим надій.
— Час їхати, — сказала Юля, звільняючись від його обіймів.
У вітальні їх зустріла свекруха, Віра Петрівна. Худа, сувора жінка з холодними блакитними очима оцінювально оглянула Юлю.
— Червона сукня, — протягнула вона. — Сміливий вибір.
— Сьогодні особливий вечір, — Юля натягнуто всміхнулася.
— День народження цієї, — свекруха підібгала губи. — Борисе, я не розумію, навіщо тобі ця жінка? У тебе є сім’я.
— Мамо, будь ласка, — Борис узяв ключі від машини. — Це просто дружба.
— Дружба, — пирхнула Віра Петрівна. — Я прожила 65 років і знаю, як виглядає дружба. А як виглядає полювання — теж знаю.
Юля відчула несподіваний прилив вдячності до свекрухи. Зазвичай вони не ладнали, але зараз хоча б хтось був на її боці.
У машині Борис увімкнув радіо, заповнюючи тишу музикою. Юля дивилася у вікно на вулиці, що пропливали повз. Вечір був теплим, травневим, обіцяв літо. Люди гуляли парами, сміялися, обіймалися. Юля згадала, як вони з Борисом були такими ж — закоханими, щасливими, впевненими у своєму майбутньому.
— Про що думаєш? — запитав Борис.
— Про те, коли все змінилося, — чесно відповіла Юля.
Він не запитав, що вона має на увазі. Отже, розумів.
Ресторан знаходився в центрі міста, на даху старого маєтку. Панорамні вікна відкривали вид на вечірнє місто, вогні починали спалахувати один за одним. Борис подав Юлі руку, допомагаючи вийти з машини, і вона помітила, як він поправив краватку, подивився на своє відображення у склі дверей. Він хвилювався. Перед зустріччю з Крістіною він хвилювався.
Ліфт віз їх на останній поверх, і з кожною миттю Юля відчувала, як напруга зростає. Вона стискала сумочку — маленьку, елегантну, майже непотрібну. Всередині лежали телефон, помада і рішучість не дати цій жінці зруйнувати її шлюб.
Двері ліфта відчинилися, і вони увійшли до ресторану. Зал був заповнений приблизно на третину — чоловік тридцять гостей, тиха музика, приглушене світло. І там, у центрі, сяюча, як зірка, стояла Крістіна.
Вона була в білій сукні — звісно ж, у білій, символі невинності й чистоти. Волосся зібране в недбалий пучок, з якого вибивалися світлі пасма. Мінімум макіяжу, що створює ефект природної краси. Коли вона побачила Бориса, її обличчя освітилося такою радістю, що Юля відчула нудоту.
— Борю! — Крістіна кинулася до них, і Юля відзначила, що «до них», але обіймала вона тільки Бориса. Довго. Занадто довго. — Я така рада, що ви прийшли.
— З днем народження, Крістіно, — Борис простягнув їй букет півоній.
— Боже, ти пам’ятаєш, що це мої улюблені квіти? — вона притисла букет до грудей, і її блакитні очі наповнилися сльозами. — Дякую. Ти завжди був таким уважним.
«Півонії — її улюблені квіти», — відзначила про себе Юля. Вона не знала цього. Борис не казав. Але купив саме їх.
— Юлечко, — Крістіна нарешті зволила поглянути на неї. — Яка сукня… Ти виглядаєш… яскраво.
У цьому слові «яскраво» прозвучало все: і «вульгарно», і «недоречно», і «намагаєшся привернути увагу»….
