Сімейна вечеря була в розпалі, коли свекруха вирішила допомогти з подачею страв. Зазирнувши на кухню, вона виявила в сумці невістки велику суму грошей — 150 тисяч готівкою.
— Синку, твоя дружина нас обкрадає! — пролунав її обурений крик.
Але молода жінка лише спокійно посміхнулася і вимовила:
— Якщо вже на те пішло, то зазирніть і в кишеню моєї куртки.
Кіра вперше за три роки шлюбу відчула смак власних грошей того дня, коли на картку впало 60 тисяч. Вона сиділа на кухні, втупившись в екран телефону, і ніяк не могла повірити, що ця сума — її, зароблена нею самою, не випрошена у Тимура, не видана Лідією Сергіївною на господарство, а саме її.
Робота програмістом далася нелегко. Пів року тому Кіра випадково натрапила на оголошення про онлайн-курси з веброзробки. Вона завжди була непоганою в математиці, але після заміжжя про навчання довелося забути. Свекруха вважала, що молодій дружині місце вдома — готувати борщі, прасувати сорочки Тимуру і, звичайно, народжувати онуків. Але онуки не виходили, а Кіра тихо вчилася ночами, коли всі спали, вгризаючись у код, доки очі не починали сльозитися.
Коли вона влаштувалася на віддалену роботу в невелику IT-компанію, Лідія Сергіївна підібгала губи.
— Ну-ну, — сказала вона тоді, — подивимося, скільки ти протягнеш. Програміст, бачте, а хто вечерю готувати буде?
Кіра готувала. І прала. І мила підлогу. Але тепер ще й працювала. Спала по чотири години, ходила з синцями під очима, але здавала проєкти вчасно. І ось перша зарплата. Вона не стала розповідати свекрусі. Тимуру сказала ввечері, коли той повернувся з роботи. Він зрадів, обійняв її, покрутив по кухні.
— Розумниця моя! — сміявся він. — Я так пишаюся тобою!
Але потім зайшла мама, і обличчя Тимура стало серйозним. Він ніби зменшився в розмірах.
— Мамо, у Кіри зарплата прийшла. Шістдесят тисяч!
Лідія Сергіївна витерла руки об фартух і повільно повернулася до невістки.
— Шістдесят тисяч! — повторила вона. — І що ти збираєшся з ними робити?
— Ноутбук куплю! — випалила Кіра, хоча знала, що це була помилка.
— Який ще ноутбук? — свекруха підійшла ближче. — У тебе вже є старий.
— Він не тягне програми. Мені потрібен потужніший.
— А скільки коштує цей «потужніший»?
— Сорок п’ять тисяч.
Лідія Сергіївна сіла на табуретку. Обличчя її витягнулося.
— Сорок п’ять тисяч на якусь залізяку! — промовила вона, хитаючи головою. — Тимуре, ти чуєш? Твоя дружина збирається викинути на вітер майже всю зарплату.
— Мамо, їй потрібен для роботи.
— Роботи! — пирхнула свекруха. — Вона три місяці відпрацювала. Три! А вже розмахнулася на такі гроші. Кіро, люба, а ти подумала, що треба б на сім’ю щось відкласти? На загальні потреби? Чи ти вважаєш: раз заробила, значить, тільки твоє?
Кіра стояла біля раковини і стискала кухоль з охололим чаєм. Вона не хотіла скандалу, не хотіла псувати цей день. Але Лідія Сергіївна не вгамовувалася.
— Ось Тимур свою зарплату віддає мені. Я розподіляю на всіх. Кому на продукти, кому на комуналку, кому на одяг. Це називається сім’я. А в тебе, я бачу, зовсім інші поняття.
— Я просто хочу купити робочий інструмент, — тихо сказала Кіра.
— Робочий інструмент за сорок п’ять тисяч! — протягнула свекруха. — Тимуре, скажи ти їй.
Тимур стояв посеред кухні і переминався з ноги на ногу. Він подивився на матір, потім на дружину. На його чолі виступили крапельки поту.
— Ну, мамо, може, і справді їй треба?
— Треба? — перебила Лідія Сергіївна. — Звичайно, треба. Тільки я не розумію, звідки в неї такі потреби. Може, вона нам щось недоговорює? Може, є ще якісь доходи, про які ми не знаємо?
Кіра підняла голову. Свекруха дивилася на неї пильно, майже з підозрою, ніби намагалася просвердлити поглядом.
— Немає ніяких доходів, крім зарплати, — сказала Кіра.
— Ну так, ну так. Шістдесят тисяч. А на що ти жила всі ці три місяці? Я тобі давала по дві тисячі на тиждень на продукти. Ти вкладалася?
— Вкладалася.
— І чеки приносила?
— Приносила.
— Значить, все чисто.
Лідія Сергіївна встала і попрямувала до дверей.
— Тоді купи свій ноутбук, раз так потрібен. Тільки врахуй: якщо щось піде не так з твоєю роботою, ми з Тимуром тебе витягувати не будемо. Сама вирішила — сама і відповідай.
Вона вийшла.
Тимур зітхнув і потер обличчя долонями.
— Не звертай уваги, — пробурмотів він. — Вона просто хвилюється.
Кіра нічого не відповіла. Вона допила холодний чай і пішла в кімнату.
Наступного дня вона замовила ноутбук. Коли той прийшов через тиждень, Лідія Сергіївна стояла в коридорі і дивилася, як кур’єр передає Кірі велику коробку.
— Це воно? — запитала свекруха.
— Так.
— Сорок п’ять тисяч за коробку, — протягнула та. — Сподіваюся, воно того варте.
Кіра занесла ноутбук в кімнату і поставила на стіл. Руки тремтіли. Не від радості, а від злості. Вона ніколи не почувалася такою підзвітною. Ніби купила не робочий інструмент, а вкрала щось чуже.
Увечері Лідія Сергіївна зайшла до них у кімнату під приводом повернути забуті ножиці. Кіра в цей момент сиділа за новим ноутбуком і налаштовувала робочі програми. Свекруха зупинилася за її спиною.
— Гарний, — сказала вона. — Дорогий, напевно.
— Середній, — відповіла Кіра, не обертаючись.
— А сумка в тебе нова, я бачу.
Кіра завмерла. Сумка лежала на ліжку. Звичайна чорна сумка, куплена в мас-маркеті за півтори тисячі. Але Лідія Сергіївна вже підійшла до неї і взяла в руки.
— Шкіра? — запитала вона, обмацуючи матеріал.
— Шкірозамінник.
— А що в тебе там? — свекруха почала розстібати блискавку.
— Лідіє Сергіївно, це моя сумка, — різко сказала Кіра.
— Я просто подивлюся, — незворушно відповіла та і запустила руку всередину. — О, косметичка. І гаманець. А телефон де?
— На зарядці.
— Ага.
Свекруха застебнула сумку і поклала назад.
— Хороша сумка, зручна.
Вона вийшла.
Кіра залишилася сидіти з серцем, що калатало. Що це було? Обшук? Перевірка?…
