Пальці вже не слухалися — негнучкі, дерев’яні, наче в тієї старої ляльки, яку він колись лагодив доньці.
Сергій Миколайович Вільямінов зупинився, важко дихаючи. Автобус пішов просто з-під носа, наступний — через сорок хвилин, а до селища ще три кілометри засніженою дорогою. Нічого, дійде. Після чотирьох років у колонії він розучився скаржитися на такі дрібниці. Грудневі сутінки навалювалися швидко, сніг сипав дрібний, колючий, забивався за комір казенного бушлата.
Сергій Миколайович посміхнувся: головний лікар обласної клініки, кандидат медичних наук, а тепер ось — звільнений зек із трьома тисячами в кишені та довідкою про звільнення. Дружина давно подала на розлучення. Донька не приїжджала жодного разу, та він і не просив. Квартиру продали, щоб частково відшкодувати збитки у справі. Їхати нікуди, але в селищі Озерки живе двоюрідний брат Степан, з яким вони не бачилися років п’ятнадцять. Може, пустять перенічувати, а там видно буде.
Він ішов уздовж траси, зрідка пропускаючи поодинокі машини. Ніхто не зупинявся, та він і не голосував. Вигляд у нього зараз такий, що нормальна людина остерігатиметься: неголений, у бушлаті, з мішком через плече. Класичний колишній в’язень.
Думки текли в’язкі, неквапливі. Чотири роки тому його звинуватили у недбалості. Пацієнтка померла на операційному столі — шістнадцятирічна дівчинка з перитонітом, яку привезли надто пізно. Сергій Миколайович бився за неї чотири години, але шансів не було від початку. А потім виявилося, що батько дівчинки — обласний прокурор Бутейко.
Горе швидко перетворилося на жагу помсти. Експертиза раптом знайшла порушення протоколу. Свідчення медсестер змінилися. Анестезіолог, який був поруч усю операцію, раптом «згадав» якісь помилки. Справа закрутилася зі страшною швидкістю. Сергій Миколайович не виправдовувався. Втомився. Розумів, що проти машини не попреш. Адвокат був хороший, але що він міг зробити проти прокурора, у якого половина області в боржниках? Дали сім років, вийшов за УДЗ (умовно-дострокове звільнення) через чотири — за зразкову поведінку та медичну допомогу в колонії. Фельдшер там запив, і Сергій Миколайович фактично працював за нього, тільки без зарплати й подяки.
Праворуч від дороги темніла лісосмуга, ліворуч — поле, засипане снігом. До селища залишалося кілометра півтора, коли він побачив з’їзд на путівець і зупинився перепочити. Закурив останні цигарки з пачки, яку купив на станції. Руки тремтіли, але вже не від холоду.
І тут він почув звук. Спочатку здалося — вітер. Потім — якась птаха. Але ні, це був інший звук: слабкий, тонкий. Плач. Дитячий плач.
Сергій Миколайович завмер. Прислухався. Звук йшов звідкись справа, з-за кучугури біля краю лісосмуги. Він кинув цигарку і пішов на звук, провалюючись у сніг по коліна.
За кучугурою, у неглибокій канаві, лежала жінка. Вона була молода, років двадцять п’ять, не більше. Світле волосся розсипалося по снігу, на обличчі застигла маска виснаження. Тонке пальто, явно не по сезону, промокло наскрізь. А на грудях, притиснутий до тіла однією рукою, ворушився згорток — немовля в блакитній ковдрі.
Сергій Миколайович упав поруч на коліна, одразу перемкнувшись у режим лікаря. Пальці намацали пульс на шиї — слабкий, ниткоподібний. Дихання поверхневе. Губи сині. Переохолодження важкого ступеня.
— Гей! — Він легко струснув її за плече. — Чуєте мене?
Повіки здригнулися. Очі розплющилися — сірі, величезні, затуманені.
— Ди… дитина… — прошепотіла вона. — Візьміть…
— Дитину! Я лікар! — сказав він швидко. — Тримайтеся! Зараз викличемо швидку!
Він поліз у кишеню по телефон і згадав, що телефону в нього немає. У колонії був, потім забрали, сказали — отримаєте після звільнення. Не отримав. Хтось украв чи загубив документи, начальник конвою тільки руками розвів.
— Чорт! — Він роззирнувся. Траса була порожня. Жодної машини. — Нічого, донесу вас до селища. Там викличемо.
— Ні. — Жінка слабо похитала головою. — Не встигнете. Я знаю. Я медсестрою була…
Вона закашлялася, і він побачив червонувату піну на губах. Внутрішня кровотеча. Він придивився уважніше і помітив те, чого не побачив одразу. Під пальто, на лівому боці, розпливалася темна пляма.
— Що з вами сталося?
— Не важливо, — вона знову закашлялася. — Дитину… Заберіть дитину. Його звуть Митя. Йому три місяці.
Сергій Миколайович обережно взяв згорток. Немовля було тепле — мати зігрівала його собою. Личко червоне, зморщене, але дихання рівне.
— Живий. Я викличу допомогу, — повторив він. — Протримайтеся.
— У пелюшці… — Жінка насилу підняла руку, вказуючи на згорток. — Там ключ. І адреса. Відвезіть його туди. Будь ласка. Там усе… для нього. Там його дім.
— Яка адреса? Куди?
— У пелюшці… — Вона заплющила очі. — Обіцяйте…
