«Шановний Сергію Миколайовичу! У зв’язку з переглядом справи за нововиявленими обставинами, вирок суду від… скасовано. Ви повністю реабілітовані. Приносимо вибачення за заподіяні незручності».
Він читав і перечитував, не вірячи очам. Реабілітований. Через шість років після вироку, через два роки після звільнення. Справедливість, яка прийшла із запізненням, але все-таки прийшла.
— Що це? — запитала Марина, зазираючи через плече.
— Мене виправдали.
— Що? — Вона вихопила листа, пробігла очима. — Сергію! Це ж… це ж чудово!
— Так, — сказав він повільно. — Чудово.
Але радості чомусь не було. Шість років. Втрачена кар’єра, втрачена сім’я, втрачений час. І ось тепер — «приносимо вибачення за незручності».
— Ти не радий? — Марина дивилася на нього з тривогою.
— Радий. Просто… пізно. Занадто пізно.
— Не пізно. — Вона обійняла його, притиснулася. — Ніколи не пізно для справедливості. Тепер усі дізнаються правду. Твоє ім’я очищено.
— Мені все одно. Я вже не та людина.
— Яка «та»?
— Яка хотіла довести, домогтися, перемогти. Тепер мені просто… добре. Тут. З тобою. З дітьми. Цього достатньо.
Марина посміхнулася.
— Тоді нехай це буде просто гарною новиною. Однією з багатьох.
Новина швидко розлетілася. Подзвонив Веретенніков, привітав, сказав, що це його робота — що він не залишав справу, копав далі. Знайшов докази, що експертизу підробили, що свідків залякали. Подав у Верховний суд. І виграв.
— Вам належить компенсація, — сказав він. — За незаконне позбавлення волі. Сума пристойна.
— Скільки?
Веретенніков назвав цифру. Сергій Миколайович присвиснув.
— Це… багато.
— Це справедливо. За чотири роки життя.
— Андрію Павловичу, я не знаю, як вам дякувати.
— Не треба дякувати. Я просто робив свою роботу. Нарешті правильно.
На компенсацію вони купили квартиру побільше — чотирикімнатну, у новому будинку, з великою кухнею і видом на парк. Переїхали взимку, під Новий рік.
Митя бігав по кімнатах, вибираючи собі місце. Діночка тупотіла слідом, повторюючи:
— Мій. Мій.
— Ваша, — сміялася Марина. — Ваша кімната. Кожному своя.
— І мені? — запитав Митя.
— І тобі.
— Спа… та буде жити з мамою, — сказала Діночка.
— У великій кімнаті.
Митя подумав.
— Гаразд, — сказав він великодушно. — Нехай живе.
Сергій Миколайович стояв біля вікна, дивлячись на засніжений парк. За спиною — шум, сміх, дитячі голоси. Його дім. Його сім’я.
Три роки тому він ішов порожньою дорогою — колишній в’язень, без грошей і надій. Почув плач дитини. Зупинився. Все інше — наслідок цього рішення.
Марина підійшла, обійняла його ззаду.
— Про що думаєш?
— Про те, як усе могло скластися інакше…
— І як?
— Не знаю. По-іншому. Гірше.
— Але склалося так.
— Так. Так.
Вона поцілувала його в потилицю.
— З Новим роком, — сказала вона тихо. — З Новим роком. З новим життям.
— Вже не новим, — заперечив він. — Просто життям. Хорошим.
Діночка підбігла, схопила його за ногу.
— Та. Та. Казку.
Сергій Миколайович підняв її на руки. Сірі очі дивилися на нього — живі, веселі.
— Що, маленька?
— Казку хоче.
— Чого хоче?
— Все!
Він засміявся. Марина засміялася теж. Митя прибіг, вимагав уваги. Звичайний вечір, звичайний хаос, звичайне щастя.
За вікном падав сніг. Такий самий, як три роки тому. Тільки тепер — не холодний і байдужий, а теплий, святковий. Новорічний…
