— протягнула літня жінка, дивлячись на крихітну дівчинку в ковдрочці. — Гени погані далі поширюються.
Катя сприйняла образливі слова спокійно. Їй було не звикати. А ось Єгор спалахнув. Взяв доньку на руки, відніс в іншу кімнату і так більше й не вийшов до старої родички дружини, поки та не пішла додому.
Скоро в родині з’явилася ще одна донька, потім третя. Катя з радістю поринула в материнство. Тепер вона ще більше не розуміла свою матір. Ну як? Як та могла залишити її на холодну бабусю? Як взагалі можна кинути таке диво? Жінка обожнювала своїх крихіток. Єгор працював, Катя займалася з доньками. Грошей вистачало на все: і на оренду житла, і на продукти, і на розваги. Молода сім’я проводила вихідні весело: то в кіно ходили, то в парк атракціонів, то в кафе. Дівчатка росли й радували батьків. Усі три сестри були слухняними, розумними і здоровими.
З матір’ю та бабусею Катя майже не спілкувалася, тільки за потреби. Але коли бабуся злягла, то молода жінка опинилася поруч. Хоча й важко їй було і за дітьми стежити, і за старенькою доглядати, а все ж справлялася. Не могла вона залишити людину, яка її виростила. Різне було між ними, але бабуся все ж не віддала рідну онуку в дитячий будинок.
Бабусі не стало холодного листопадового дня. Катя всі організаційні питання взяла на себе. Намагалася повідомити матері про те, що трапилося, але не знайшла її слідів. Світлана з’явилася сама. Пізніше, через півроку, коли настав час вступати у спадок. Спадкоємиця першої черги стала повноправною власницею квартири.
Жінку, здавалося, зовсім не засмучував факт смерті названої матері, навіть радше радував. Нарешті вона могла перевезти у звільнену простору квартиру свого нового чоловіка та дітей. Зустрівшись з матір’ю, Катя зрозуміла: вони абсолютно чужі люди. Світлана не відчувала до неї жодних родинних почуттів. Дивлячись на пошарпану життям жінку та її недоглянутих дітей, Катя раптом зрозуміла, наскільки їй пощастило, що та кинула старшу доньку на бабусю, а не взяла її з собою в цю дивну подорож по життю. Звісно, на душі було гірко, але відчаю Катя не відчувала.
У її житті все добре: коханий і люблячий чоловік, затишний чистий дім, три чудові доньки. Чоловік обожнював їхніх дівчаток, але водночас мріяв про сина. Катя не була проти ще однієї дитини. Їй подобалося бути мамою, вона отримувала задоволення від спілкування з немовлятами.
Доньки підросли, у них в родині вже давно не було малюка, і подружжя зважилося. Звістку про чергову вагітність Катя та Єгор сприйняли захоплено. Вони навіть відзначили цю подію в ресторані. Дивлячись на щасливе обличчя чоловіка, відчуваючи всередині теплоту від життя, що тільки-но зародилося, Катя розуміла: її доля вдалася. Навколо неї тепер люблячі рідні люди. Що ще потрібно для щастя?
Влітку в родині з’явилося одразу двоє синів — Федя і Петя. У Каті та Єгора народилися близнюки. Так, подружжю доводилося нелегко. Особливо важко Каті було справлятися з немовлятами, коли чоловік йшов у рейс. Але старша донька, дванадцятирічна Таня, намагалася в усьому допомагати матері.
Коли близнюкам було кілька тижнів від народження, в одного з них, Федора, виявили ваду серця. Дуже серйозну, що вимагає в майбутньому дорогої операції.
— Збирайте гроші, — попередив лікар. — Після року доведеться вирушити до Москви на операцію. У нас тут таких не роблять. Це єдиний шанс на життя для вашого сина.
Катя вийшла тоді з кабінету на ватних ногах. Вона дивилася на свого малюка і не вірила, що з ним щось не так. Такий же спритний, міцний і здоровий на вигляд, як і його брат.
Єгор тоді заспокоїв, підтримав. Сказав, що буде більше працювати, частіше ходити в рейси.
— Та назбираємо ми потрібну суму для Федька. Часу ж ще багато, — пообіцяв чоловік.
А восени в родину прийшла біда. Єгор загинув в аварії на трасі. Катя опинилася зовсім одна з п’ятьма маленькими дітьми на руках, один з яких серйозно хворий. Без підтримки, без допомоги, без планів на майбутнє. Катя пережила страшну подію тільки завдяки донькам і синам. Треба було піклуватися про них, на смуток просто не залишалося часу і сил. І тільки перед сном, вклавши малюків спати, жінка дозволяла собі трохи поплакати. Сльози приносили тимчасове полегшення.
А потім знову поставало головне питання: як жити далі?
