Дощ лив як з відра, коли він відчинив двері притулку. Це був чоловік у літах, зі згаслим поглядом і тихим голосом. На запитання співробітниці, яку собаку він підшукує, відповідь пролунала одразу, без найменшої паузи:
— Мені потрібен той, кого всі ненавидять. Той, від кого відмовилися.
Ірина, що схилилася над документами, на мить завмерла.
— Ви точно впевнені?
Чоловік мовчки кивнув.
За кілька хвилин до нього вивели німецьку вівчарку. У пса було зламане вухо, а погляд здавався абсолютно порожнім. Пес мовчав. Ані гарчання, ані гавкоту — він просто свердлив людину поглядом. У цій порожнечі чоловік вловив щось болісно знайоме. Пса звали Тінь.
Він провів три роки в бетонному боксі. За цей час його тричі намагалися забрати в сім’ю, і щоразу невдало. Остання спроба закінчилася для «господаря» серйозними травмами. Після того випадку Тінь остаточно прибрали зі списку кандидатів на прилаштування.
Однак Іван Коваленко був непохитний. Він мовчки поставив підпис у всіх необхідних паперах, не уточнивши жодної деталі.
— Ви усвідомлюєте, який це ризик? — знову запитала дівчина з притулку.
— Усвідомлюю.
Його голос звучав глухо й хрипко, ніби просочений пилом довгих мандрів. Буває так, що шанс потрібен саме тому, хто давно махнув на себе рукою.
Тінь не поворухнувся, коли замок клацнув і двері боксу відчинилися. Лише його очі — теплі, бурштинові, нескінченно втомлені — ледь здригнулися. Іван повільно сів навпочіпки, простягнувши йому відкриту долоню.
— Я не буду тебе примушувати. Буде так, як вирішиш ти.
Тиша у відповідь здавалася оглушливою…
