— Якого дідька ти робиш із цією потворою? Вона небезпечна. Його давно час було приспати.
— Він не небезпечний, — твердо відповів Іван. — Він просто намагається вижити.
Бондаренко усміхнувся:
— Ти завжди був ідеалістом, Коваленку. Собаки не змінюються. Люди, втім, теж.
Іван міцніше стиснув повідець. Тінь дрібно тремтів, але не видавав ані звуку. Він лише дивився на колишнього власника поглядом, у якому змішалися задавнений жах і важкі спогади. Коли Бондаренко, схопивши сина за руку, зник з очей, Тінь важко впав на асфальт. Він не скиглив і не вив. Він просто дихав — часто, уривчасто, наче намагаючись продихати внутрішній біль.
Іван опустився поруч.
— Тепер мені зрозуміло, чому ти так боявся. — Він провів рукою по напруженій шиї пса. — З тобою жорстоко поводився той, кому ти вірив найбільше.
Тієї ночі до Івана повернулися старі кошмари. Схід, сухий степ, гуркіт вибуху, загиблий товариш… і пес, той, якого він не зміг тоді витягнути. І раптом крізь пил і дим він побачив очі Тіні — той самий втомлений погляд, те саме мовчазне благання про допомогу. Він прокинувся в крижаному поту. Тінь сидів поруч, не рухаючись.
— Нам із тобою сниться одне й те саме, правда? — прошепотів Іван. — З тією лише різницею, що ти вмієш мовчати.
Життя потихеньку входило у свою колію. Іван відновив свої записи, ведучи детальний щоденник, відзначаючи кожну дрібницю.
«День 37. Тінь вперше сам підійшов до сусідської дитини. Жодної агресії».
«День 49. Вночі знову кричав уві сні. Він прийшов до мене і поклав лапу на груди. Заспокоїв».
«День 62. Чітко реагує на дзвін велосипедного дзвоника, як на команду. Схоже, він працював із саперами».
Якось надвечір до будинку знову під’їхала службова машина. З неї вийшов дільничний Мельник.
— Наша міськрада обговорюватиме закриття притулку, — сказав він без передмов. — Бондаренко тепер сидить у бюджетній комісії. Думаю, тобі буде що їм сказати.
— Я буду, — кивнув Іван. — І Тінь із собою приведу.
Марія, сусідка, яка мимоволі підслухала розмову, тільки похитала головою:
— Гучно там буде, Іване.
— Нехай, — усміхнувся він. — Іноді правду просто необхідно говорити вголос.
За тиждень він справді увійшов до зали засідань. Тінь ішов поруч, біля ноги. Пес сів, зберігаючи повний спокій. Його очі уважно блищали у світлі флуоресцентних ламп. Рядами пішов шепіт: «Це ж той самий… небезпечний…»
Коли Івану дали слово, він підвівся…
