Іван слухав його мовчки.
— Він не був винен. Ти й сам це знаєш. Ми обоє там були. Я бачив, що сталося насправді. — Він важко зітхнув. — Це була людська помилка, а не провина тварини.
Суд зрештою виписав Бондаренку штраф за спробу проникнення. Але ця історія миттєво облетіла все містечко. Люди знову зашепотілися. Івану в поштову скриньку почали приходити листи. Деякі були зі словами підтримки, але інші містили відверті погрози. Він тримався. Він мусив триматися заради Тіні.
Тінь теж змінився. У ньому з’явилася якась нова впевненість. У ті хвилини, коли Іван зовсім падав духом, пес підходив, сідав поруч і клав йому голову на коліна. Немов беззвучно говорив: «Прорвемося».
— Це ж ти мій рятівник, так? — часто говорив йому Іван. — А всі навколо думали, що це я тебе рятую.
Навесні їх запросили на міську зустріч ветеранів. Туди Тінь уперше пішов, одягнувши свій старий жетон. Люди підходили, дехто впізнавав пса, плескав Івана по плечу. Були й ті, хто не приховував сліз. Один колишній боєць сказав:
— Цей пес мене колись із-під завалів витягнув, під самим вогнем. Я був упевнений, що його вже немає серед живих.
Іван усміхнувся:
— Він живий. І він усіх нас пам’ятає.
Після цього заходу до нього підійшов Мельник з ідеєю. Він запропонував організувати програму реабілітації для службових собак, яких списали після поранень або контузій.
— Ти міг би це очолити, — сказав він. — Ти і Тінь.
Іван спочатку хотів відмовитися, але потім усвідомив, що в цьому є глибокий сенс. Це було потрібно не тільки йому. Це було потрібно всім, хто відчайдушно хотів вірити, що минуле — це не вирок.
Вони почали з найпростішого — стали приходити в той самий притулок. Тінь сидів абсолютно спокійно, дозволяючи малечі гладити себе за вціліле вухо. У кожному його русі відчувалася безмірна, обережна ніжність. І обов’язково хтось із дітей шепотів: «А він зовсім не страшний. Він дуже добрий». Так кличка пса, якого колись ненавиділи і боялися, перетворилася на символ надії.
Але одного разу це нове життя ледь не обірвалося. Пізно ввечері, повертаючись із чергової зустрічі, Іван побачив клуби диму. Горів його будинок. Сусіди вже викликали пожежників, але в палаючій будівлі хтось залишився. Старенька Ганна Петрівна, їхня сусідка, що жила в дальній кімнаті. Іван без роздумів рвонув до входу, але стіна вогню відкинула його назад. І тоді Тінь стрибнув. Прямо в полум’я. Прямо в їдкий дим.
Іван кричав, кликав його, доки крізь ревіння вогню не розчув надривний кашель. З димного марева показався пес. Абсолютно чорний від кіптяви, але живий. За ним, спираючись на стіну, вибиралася Ганна Петрівна. Тінь міцно тримав зубами полу її халата, буквально витягуючи жінку назовні. Коли пожежники, що приспіли, винесли їх обох на повітря, натовп, що зібрався, вибухнув оплесками. А Іван просто впав на коліна поруч із псом і заплакав.
— Ти знову врятував людину, — прошепотів він, зариваючись пальцями в обпалену шерсть. — Як і того разу. Тільки тепер ніхто не посміє тебе звинувати…
