Я відразу ж сама швидку викликала, а потім уже тебе набрала.
Христина справді помилилася. До приїзду медиків Марія Сергіївна була ще жива. Ірина підлетіла до свого під’їзду на таксі якраз у той момент, коли її матір вантажили в машину швидкої допомоги. Ірина поїхала з нею. Марія Сергіївна була без свідомості. Але жінка все одно говорила з матір’ю. Просила триматися, обіцяла, що все тепер буде по-іншому. Ірина видихнула з полегшенням, коли матір на каталці відвезли у відділення. Здавалося, найстрашніше позаду. Головне, мама опинилася в руках лікарів, тепер усе буде добре.
Не встигла жінка доїхати додому, як їй зателефонували з лікарні й повідомили страшну новину. Марії Сергіївни більше немає. Висловили співчуття, сказали, що зробили все, що могли.
Ірина увійшла додому на ватних ногах. До неї кинулася стривожена, розпатлана Христина. Опухле від сліз обличчя, червоні очі.
— Ну що?
Дізнавшись про все, Христина не стримала лютуватого виття.
— Чому бабуся?! Краще б це була ти! Краще б ти!
Слова доньки в цей страшний момент увійшли в серце Ірини додатковим гострим лезом. Їй і так було важко, а тут ще й таке. Жінка мовчки пройшла у свою кімнату, замкнулася, уткнулася обличчям у подушку і тільки тоді дала волю своїм почуттям. Ридання стрясали її тіло, рвали горло. Страх, біль і відчай тиснули важкою плитою. Здавалося, що в житті вже не буде нічого хорошого.
Потягнулися сірі робочі будні. Обидві вони, й Ірина, і Христина, звикали жити без Марії Сергіївни. Без її турботи, смачних обідів і вечерь, підтримки, люблячих поглядів, теплих слів. Ірина відчувала, що не належить більше собі. Усі її сили, увесь час, узагалі всі ресурси йшли на роботу, підтримання чистоти в домі, готування і, звісно, на виховання доньки. Ось із цим, як і раніше, було не дуже. Ірина підозрювала, що в Христини вже далеко не тільки дружні стосунки з тим самим Олегом — небезпечним, на її думку, хлопцем із неблагополучної сім’ї. П’ятнадцятирічна дівчина, абсолютно не думаючи про навчання, пропадала цілими днями, а іноді й ночами з цією своєю сумнівною компанією.
Не допомагали ні крики, ні вмовляння, ні навіть шантаж. Ірина намагалася діяти суворо й рішуче. Бувало, що, йдучи на роботу, замикала доньку на ключ у квартирі. Але та якимось незбагненним чином завжди вибиралася. Христина швидко котилася по похилій, а Ірина могла лише спостерігати за цим. Не було в неї батьківського авторитету перед єдиною дитиною. Слова Ірини не означали для Христини абсолютно нічого. І дівчинка частенько прямо заявляла матері про це, не соромлячись у виразах. Ірина не раз робила спробу поговорити з Христиною по душах, тільки натикалася на стіну байдужості й презирства.
— Що, коли я маленька була, не потрібна була тобі? На бабусю мене скинула і бігом до своїх кавалерів? А тепер чого хочеш? Поваги? Любові? Ну вже ні, не дочекаєшся!
Ірина розуміла: частково донька права. Справді, вона була абсолютно не готова до народження малятка і в якийсь момент самоусунулася від її виховання, з полегшенням передавши всі повноваження своїй матері. І все ж поведінка дівчинки ставала все більш небезпечною. Бачити, на що перетворюється Христина, було страшно.
Христину абияк атестували за дев’ятий клас. Атестат видали такий, що ні про який коледж і мріяти не доводилося. А в десятий клас дівчинку категорично брати відмовилися. Ірина тут цілком розуміла вчителів. Жінка намагалася вселити доньці, що їй потрібно працювати. Та лише презирливо пирхала.
— За копійки на касі в супермаркеті з ранку до вечора стояти? Чи, може, взагалі сміття у дворах мести? З глузду з’їхала? Ця робота не для мене.
— Ну знаєш, з твоєю освітою тільки такі варіанти.
— Без тебе розберуся.
— Ах так? — знову почала закипати Ірина. — Без мене, значить? Ну чудово. Тоді шукай гроші на їжу сама й оплачуй свою частину квартплати. Раз така доросла, то й відповідай за себе сама.
Ірина думала, що шантаж грошима подіє. Протверезить Христину. Змусить замислитися про майбутнє. Але та якось недобре посміхнулася і кинулася у свою кімнату. Речі збирати. Зрозумівши, що відбувається, Ірина поспішила за донькою.
— Ти що робиш? Зачекай. Ти не так мене зрозуміла!
— Усе я так зрозуміла. Шматком хліба дорікаєш. І не вперше вже. Ну й чудово. Я давно збиралася від тебе тікати куди подалі.
— Куди ти зібралася? Залишся. Ми подумаємо разом, як влаштувати твою долю. Усе ще можна виправити. Варіанти є.
— Нізащо.
Христина твердо стояла на своєму. Уже потім Ірина здогадалася, що рішення донька ухвалила не в момент сварки, а набагато раніше.
Христина пішла з дому. Ірина знала, що донька живе десь на орендованому житлі з тим самим Олегом. Жінка намагалася діяти через поліцію. Все-таки її Христині навіть сімнадцяти немає, а цей Олег уже повнолітній. Ірина сподівалася, що його притягнуть. Але з’ясувалося, що Христина вже досягла так званого віку згоди і, в принципі, має право жити де захоче і з ким захоче.
Ірина почувалася жахливо. Вона виявилася поганою донькою, яка заїздила матір. Якби не Ірина та її проблеми, хтозна, можливо, Марія Сергіївна досі була б жива. Також Ірина проявила себе і жахливою матір’ю. Люди он по троє-четверо дітей ростять, і виходять у них прекрасні доньки й сини. А вона, Ірина, єдину доньку упустила. В Ірини боліло за Христину серце. Як живеться її дівчинці? Що вона їсть, чим заробляє? Чи не ображає її цей жахливий Олег?
Періодично Христина заявлялася додому, зазвичай за відсутності матері. Забирала якісь речі, причому не тільки свої. Ірина, повернувшись з роботи, помічала сліди присутності Христини у квартирі й тихо раділа. Значить, жива її дівчинка, хоча б це. Тільки ось те, що Христина вибирала моменти, коли Ірина на роботі, ранило. Невже донька настільки ненавидить матір, що навіть випадково з нею перетнутися не бажає? Ірина шукала доньку. Згодом вона знайшла барак, у якому мешкала Христина — стара дерев’яна будівля на околиці міста. Напевно, умов ніяких, а Христина ж росла як принцеса. Як так вийшло, що навіть такий убогий кут для неї виявився кращим, ніж життя з матір’ю?
Іноді Ірина бачила Христину здалеку, не проявляючи своєї присутності. Та виглядала досить щасливою. З Олегом вони виглядали цілком гармонійно, як це не важко було визнавати. Христина, схоже, захопилася алкоголем. Це відбивалося на зовнішності, на поведінці дівчини. Дивитися на доньку в такому вигляді було дуже боляче. Але Ірина відчувала, що не вистачить у неї сил витягнути дитину з біди. Що вона може зробити? Не силоміць же Христину в клініку тягнути. А добровільно вона нізащо не погодиться.
Минуло півтора року з моменту, як донька пішла з дому. Христина вже встигла відсвяткувати повноліття. Значить, мати їй більше не указ, навіть з погляду закону. Раніше треба було діяти. Ірина майже не жила весь цей час. Усі її думки були про доньку. Знайомі радили махнути рукою і забути. Мовляв, раз сама вирішила так жити, ніщо і ніхто її не переконає. Ірині пропонували зайнятися собою, але їм легко було говорити. Як можна спокійно жити, знаючи, що твоя дитина сама себе губить? Втрата матері, фактично й утрата доньки — усе це вдарило по Ірині величезним молотом. Вона не жила — існувала. Усі події, що відбувалися в житті, сприймала вельми байдуже. Емоції викликали тільки думки про Христину. Напевно, саме в цей складний період Ірина й зрозуміла, як сильно любить доньку. Раніше якось навіть і не усвідомлювала цього. Тепер же, тепер жінка знала: нікого ріднішого в неї на світі немає.
Одного разу начальник викликав Ірину до себе в кабінет. Та вирішила було, що знову щось наплутала в документах. Раніше такого не траплялося, а тепер, перебуваючи в такому ось дивному стані, жінка нерідко помилялася. Але ні, мова пішла про інше.
— Поїдеш у сусіднє місто на навчання, — заявив директор. — Готель, добові, усе це ми тобі оплатимо.
Ірина розгубилася. Вона ніколи не їздила у відрядження, а тут раптом така пропозиція. Не хотілося їй нікуди їхати.
— Може, молодь краще послати? — боязко запропонувала вона. — Все-таки їм треба досвіду набиратися.
— Тобі теж треба, так що післязавтра вирушаєш.
Дивним чином поїздка, яка так не сподобалася Ірині спочатку, принесла тимчасове полегшення. Здорово було опинитися подалі від дому, там, де ніхто не знає ні тебе, ні твою сумну історію. Ірина брела повз той самий торговий центр, де колись познайомилася з Максом. І знову місто було прикрашене до Нового року. Миготливі різнокольоровими вогниками гірлянди, підсвічені крижані скульптури, вбрані ялинки. Ірина вперше за багато років заразилася загальним передноворічним настроєм. Їй навіть чогось захотілося. Наприклад, зайти в кафе і випити ароматну каву або прогулятися по новорічних розпродажах і купити собі нову сукню. Зовсім як у старі добрі часи.
Ірина, сама того не помічаючи, йшла вулицею з посмішкою. Чомусь з’явилася впевненість: усе буде добре. Усе ще владнається. Ірина згадала, що неподалік є чудове кафе. Вона ходила в нього з подружками, ще будучи студенткою. Захотілося знову посидіти в цьому закладі. Хтозна, може, там працюють ті самі офіціанти? У період своєї юності Ірина знала їх усіх по іменах.
Шлях жінки лежав уздовж паркану обласної лікарні. Ірина з тугою поглянула на високі корпуси. Чомусь подумалося про людей, які зараз перебувають там, на лікарняних ліжках. Скоро Новий рік. Когось, може, і випишуть. А комусь доведеться зустріти свято в казенних стінах. Раптом Ірина відчула, що втрачає рівновагу. Під снігом був зледенілий асфальт. Рухатися потрібно було акуратніше. А вона ось пильність втратила. Ірина зрозуміла, що ось-ось розтягнеться прямо на землі. Намагалася втримати рівновагу, але нічого в неї не виходило. Порятунок прийшов звідки не чекали. Міцні й сильні руки вхопили Ірину ззаду за плечі й привели в стійке вертикальне положення. Жінка обернулася і зустрілася поглядом з дуже чарівним незнайомцем. Чоловіком приблизно одного з нею віку. Невисокий, блакитноокий, усміхнений. Його складно було назвати красенем, але він мав дуже приємні риси обличчя.
— Дякую, — усміхнулася йому Ірина. — Ви врятували мене.
— Приємно почуватися рятівником прекрасної принцеси. Тут узагалі-то дуже слизько. Хочете, проведу?
