— жартувала начальниця відділу кадрів Ніна.
Ірина посміхалася. Ні. Вона й думки не допускала про те, що Сергій їй невірний. У них були дуже теплі й щирі стосунки. Ірина знала. Бачила. Він її любить. Справді любить. І сама відповідала Сергію тими ж сильними почуттями. У неї не було підстав йому не довіряти. Вони завжди були чесні одне з одним.
Іноді Сергій та Ірина їздили в сіре маленьке містечко, де знаходилася та сама колонія. Привозили Христині гостинці, одяг, книги. Тільки от на побачення Сергій ходив один. Христина все ще не хотіла бачити матір. Як чоловік не намагався, у нього не виходило переконати дівчину. Слова Христини він доносив до Ірини, звичайно ж, у найм’якіших виразах. Але жінка, зрозуміло, здогадувалася, як і що насправді говорила її донька. Було боляче. Але людина до всього звикає. Ось і Ірина звикла, що рідна дитина ненавидить її, звинувачує у всіх своїх нещастях. Частково, звичайно, Христина мала рацію, але тільки частково. І Ірина дуже сподівалася, що з часом донька охолоне, переосмислить усю цю ситуацію. І вони нарешті поговорять спокійно.
Минуло кілька років. Начебто нічого не змінювалося. Але Сергій, він чомусь ставав усе більш сумним. У нього майже зник апетит, чоловік схуд. Ірина старалася, готувала чоловікові страви, які той особливо любив. Сергій начебто радів, дякував, але майже не торкався до тарілки.
— Щось на роботі? — намагалася домогтися відповіді Ірина. — Я ж бачу, з тобою щось відбувається.
— На роботі, — кивав Сергій, приобіймаючи кохану за плечі. — Не переживай, усе добре буде. Це так, період важкий просто.
І Ірина з полегшенням видихала. Вона вірила Сергію беззастережно. Раз чоловік каже, що все буде добре, значить, так воно й вийде.
Однієї ночі Ірина прокинулася від того, що Сергій ходить коридором і говорить з кимось по телефону. Щось було не так. Чомусь одразу подумалося про Христину. Стривожена жінка вискочила в коридор і обімліла. Чоловік її був блідим, таким, що майже зливався з білими шпалерами. На лобі в нього виступила іспарина, під очима з’явилися синьо-чорні кола. Йому було погано, дуже погано. І дзвонив Сергій у швидку, викликав лікарів собі. Тривога за коханого крижаною рукою стиснула серце Ірини.
— Що з тобою?
— Хвороба повернулася, — незрозуміло відповів Сергій. — Я вже думав, усе, переміг її, але ні.
— Яка хвороба?
Зараз обличчя Сергія скривилося від болю. Він явно не міг у такому стані що-небудь пояснити дружині, яка нічого не розуміла. Чоловік безсило опустився в крісло. Не знаючи, чим допомогти коханому, Ірина то води йому пропонувала, то вологу ганчірку на лоб чоловікові клала. Той вдячно кивав, але говорити не міг. Зрештою Сергій відключився, чим довів Ірину мало не до істерики. На щастя, швидка приїхала швидко. Сергія повезли в лікарню. Ірина, звичайно, поїхала з ним.
У машині швидкої допомоги чоловікові стало гірше. Медики заметушилися. Це був страшний момент. Але до лікарні Сергія все-таки довезли. Ірина ніби заново переживала події багаторічної давнини. Вона тоді так само їхала у швидкій з мамою і так само видихнула з полегшенням, коли її передали лікарям. Здавалося, що тепер усе владнається, а потім… Тому цього разу напруга не відпускала Ірину. Вона намагалася гнати від себе похмурі думки, але вони вперто крутилися в її голові. Інтуїція підказувала: нічого вже не буде добре. Усе скінчено.
Ірині сказали їхати додому. Вона намагалася домогтися від медперсоналу інформації про стан чоловіка, але ніхто нічого не говорив.
— Вранці приїде лікуючий лікар, тоді в нього все й дізнаєтеся. Зараз вам нема чого тут перебувати.
Ну а вранці Ірині зателефонували. Вона не спала, звичайно, тому тут же схопила слухавку. І знову їй повідомили страшну новину. Сергія не врятували, не витягли. Наступні дні тягнулися як у тумані. Розмова з лікарем багато що прояснила. Виявилося, що Сергій уже багато років страждав від онкологічного захворювання. Боротьба з недугою йшла зі змінним успіхом. То Сергій перемагав, то хвороба. Чоловік зовсім не у відрядження їздив — періодично йому доводилося лікуватися в стаціонарі. А Ірина взагалі нічого не знала про це. Вона розуміла, звичайно: Сергій не хотів, щоб вона за нього хвилювалася. І Ірина, поглинена власними проблемами і переживаннями, навіть не помічала того, що відбувається з коханим чоловіком. А він беріг її від страху, хвилювання, тривог, бо розумів: їй і так важко.
Зустріч з нотаріусом. Ця жінка сама її знайшла. Просто постукала у двері, Ірина й відчинила. У той час до неї часто хтось заходив. Друзі та колеги Сергія, її власні подруги, сусіди висловлювали співчуття, пропонували допомогу. Виявляється, Сергій, хоч і сподівався на благополучний результат, все ж заздалегідь підготувався до гіршого. Переписав на Ірину більшу частину свого статку. Вдова виявилася спадкоємицею двох квартир у місті, автомобіля Сергія і солідного рахунку в банку. Бізнес чоловік заповів синові, який жив за кордоном і навіть не цікавився справами батька. Хтось здивується, коли повідомлення отримає. Ірина розплакалася. Треба ж. Її коханому було погано і страшно, а він про неї думав, про неї дбав.
А потім був похорон. Страшний довгий день. Прощання організували у великому місті, а не в Ірпені, тому що саме там жили друзі, родичі та колеги Сергія. Ірина сама не розуміла, як витримала все це. Добре хоч організувати прощання їй допомогли в агентстві, сама б вона точно що-небудь забула або переплутала.
Жінка не знайшла в собі сил залишитися на поминки. Відчула себе погано. Один із друзів Сергія зголосився довезти її додому. Ірина була йому вдячна за це. Все-таки дорога неблизька, сусіднє місто. На ватних ногах жінка піднялася на свій поверх. І тут з’ясувалося, що ключів-то в сумочці немає. Видно, впустила десь у метушні. День був складним, важким, чи до ключів тут? Усвідомлення того, що сталося, приходило повільно й болісно. Ірині все ще не хотілося вірити в те, що Сергія більше немає. Навіщо доля взагалі так з нею вчинила? Подарувала кілька років щастя, змусила повірити в те, що вона нарешті знайшла свою людину, а потім усе відняла. Це занадто жорстоко.
Робити нічого, додому-то треба. Хотілося скоріше опинитися на своєму ліжку і дати волю сльозам. Ірина спустилася до сусідки. У тієї завжди був запасний комплект на всяк випадок. Ось він, «всяк випадок», і стався. Коли Ірина знову піднялася на свій поверх, то помітила, що двері-то й не зачинені. Прикриті просто. Мабуть, вранці вона була настільки схвильована, що навіть не замкнула їх. Ірина штовхнула двері, увійшла в напівтемряву своєї квартири й охнула від несподіванки. Їй здавалося, що вона вже вичерпала на сьогодні свій емоційний потенціал, але ні. Її огорнула хвиля страху. Тут хтось був. Цей хтось відчув її прихід і завмер там, у дальній спальні. Прислухається. Хто тут? Людина, яка скористалася відчиненими дверима, чи ж… Ні, це неможливо, звичайно, але раптом… Кажуть же, що померлий іноді приходить попрощатися. Дурна думка, забобонна, безглузда. Але Ірина вхопилася за неї як потопаючий за соломинку. Не думаючи про те, що в кімнаті на неї може чекати зловмисник, вона, навіть не роззувшись, попрямувала до спальні.
— Ти? — Ірина не могла повірити своїм очам. Прямо на неї дивилася Христина. Донька виглядала куди краще, ніж тоді, у кімнаті побачень, коли вони бачилися востаннє. Доглянута, охайно одягнена. Свіжа, чиста шкіра, ясні очі. Навіть легкий ніжний рум’янець на щоках. Чи її це Христина?
— Я, — кивнула дівчина.
— А як же ти?
