— Ну чого застигла, королівно? Ганчірка до рук присохла чи корона заважає нахилятися нижче? — голос Степана розрізав тишу фельдшерського пункту.
Дарина здригнулася, але голови не підняла. Вона стояла на колінах посеред вузького коридору. Лінолеум, колись синій, давно стерся до брудної сірої основи.
— Я мию, Степане Іллічу, — тихо відповіла вона, опускаючи руки у відро.
Вода була крижаною. Бойлер знову зламався, а гріти на плитці фельдшер заборонив — економія електрики.
— Миє вона… — Степан вийшов зі свого кабінету, чухаючи значне черево, обтягнуте несвіжим халатом. — Ти мені тут бруд не розмазуй, відітри! Завтра районна перевірка може нагрянути. Якщо знайдуть хоч порошинку, я тебе, Волгіна, вижбурну, і підеш ти світом зі своїм вовчим квитком. Кому ти потрібна, нейрохірург недороблений? Тільки вулиці підмітати.
Дарина стиснула сіру, пахучу хлоркою ганчірку до болю в пальцях, але потім відпустила. Ні, тільки не зараз. Мало хто знав, що ці пальці ще пів року тому тримали мікроінструменти вартістю в тисячі. Ті самі руки, які називали золотими.
Шкіра тепер нагадувала наждак. Подушечки пальців, колись чутливі до найменшої пульсації судин, потріскалися від постійного контакту з крижаною водою та дешевою дезінфекцією. Кожне занурення ганчірки у відро відгукувалося пекучим болем, немов тисячі невидимих голок впивалися під нігті.
Дарина пам’ятала, як раніше берегла руки: спеціальні креми, масаж, рукавички з найтоншого латексу. Тепер її інструментом була груба дерев’яна швабра, що залишала скалки. Спина, що звикла до статичного навантаження біля операційного столу, нила нестерпно від нескінченних нахилів і повзання на колінах.
Але страшнішим за фізичний біль було приниження. Вона, нейрохірург вищої категорії, змушена була ковтати сльози й кивати у відповідь на хамство людини, яка навряд чи вміла вимірювати тиск. Степан знав: їй іти нікуди. Знав, що без цих жалюгідних копійок і можливості взяти шматок хліба з його столу вона просто помре з голоду. І він упивався своєю владою, змушуючи її перемивати чисту підлогу або вичищати бруд зі щілин зубочисткою, доки вона не падала від утоми.
— Я все зроблю, буде чисто, — її голос залишався рівним.
Роки витримки в операційній не минули даремно, хоча тепер ця витримка була потрібна, щоб не хлюпнути брудною водою в обличчя цьому самовдоволеному хаму.
— Отож-бо, — хмикнув Степан, підходячи до шафи з медикаментами. Він відчинив дверцята ключем, що висів у нього на шиї, і почав перебирати коробки. — Так, це спишемо, антибіотики теж. Дачники заберуть, у них сезон застуд починається.
— Степане Іллічу… — Дарина не витримала, підняла голову. — Це ж казенні препарати. У селі в баби Валі гіпертонічний криз був учора, ви їй сказали — ліків немає, а самі он…
Степан різко зачинив шафу і повернувся до неї. Його маленькі оченята злобно звузилися.
— Ти, Волгіна, не цвірінькай! — гаркнув він, нависаючи над нею. — Ти тут хто? Санітарка, прибиральниця? Твоя справа сміття виносити, а не вчити мене медицину вести. Забула, як сама людей на той світ відправляла?
Дарина відчула, як у скронях зрадницьки застукало. Удар був точним, болючим.
— Я нікого не відправляла, — прошепотіла вона…
