Суд над Анатолієм був показовим. Він намагався симулювати божевілля, пускав слину, кричав, що чує голоси, але психіатрична експертиза визнала його осудним.
— Підсудний, вам є що сказати? — запитав суддя.
Анатолій подивився в зал. Там сиділи Єва, Артем і його мати.
— Та пішли ви всі! — прошипів він.
Суддя зачитав вирок. П’ятнадцять років суворого режиму. Замах на життя людини, шахрайство, спроба викрадення неповнолітньої дитини. Інга отримала три роки умовно. Лікар Андрій Коган — сім років і позбавлення права займатися медициною.
Минуло півроку. Яскраве сонце заливало ґанок нової будівлі. На вивісці золотими літерами горіло: «Клініка реабілітації. Нове життя». Єва в красивій сукні, що підкреслювала круглий живіт, перерізала червону стрічку свого нового закладу приватної медицини. Поруч стояв Артем. Правда, тепер не в костюмі санітара, а в строгому костюмі головного лікаря. Його повністю виправдали. Ліцензія висіла в рамці його кабінету.
Маша стояла поруч, тримаючи тата за руку. Вона жила з ним уже три місяці.
— Вітаю, колего, — посміхнулася Єва, передаючи Артему ножиці.
— Дякую, бос, — відповів він.
Коли гості розійшлися і вони залишилися одні в холі, Артем повернувся до Єви.
— Я повинен дещо сказати. Я довго думав.
— Про що?
— Про нас, про дитину. — Він сумно зітхнув. — Я знаю, чия це дитина. Але разом з тим хочу, щоб вона носила моє прізвище. І щоб ти теж носила моє прізвище.
Єва завмерла.
— Ти робиш мені пропозицію?
— Так, я пропоную провести разом усе життя, що нам залишилося. Я кохаю тебе, Єво. І буду любити цю дитину, тому що вона твоя. А батьківство — це не гени.
Єва заплакала.
— Я згодна, — прошепотіла вона.
До ґанку клініки під’їхало таксі. З нього, крекчучи, вибрався Степан Ілліч, колишній бродяга, а нині чисто поголений, у випрасуваному костюмі, завгосп клініки. Він тягнув величезну коробку. Слідом вийшла Тамара Петрівна, сяюча, як мідний таз, з новим дитячим візочком. І хоча народжувати було рано, вона потихеньку готувалася.
