— Те, що ти не зміг зробити. Виправить помилку. Єва не повинна дожити до ранку. Серцева недостатність, тромб… та хіба мало що трапляється з важкими пацієнтами.
— Інго, але це ж… — Анатолій зблід. — Одна справа — підлаштувати аварію, сподіваючись на випадок, і зовсім інше…
— А в нас є вихід? — жорстко запитала вона. — Чи ти хочеш шити рукавиці в колонії років п’ятнадцять? Мільйони на кону, Толю. І свобода. Вирішуй.
Анатолій судорожно ковтнув. Перед очима спливла дружина. Її погляд. І слово «гальма», написане її рукою. Вона не пробачить. Вона знищить його.
— Роби, — видихнув Анатолій, — тільки чисто.
— Їдь додому, сиди тихо і молися, щоб Лара не схибила.
Ніч опустилася на лікарню. У відділенні реанімації приглушили світло. Тільки черговий пост світився зеленим вогником, та монітори в палатах блимали своїми ритмічними кривими.
Артем сидів на посту, заповнюючи журнал дезінфекції. Його зміна закінчувалася за годину, але йти він не збирався. Щось не давало спокою. Погляд того пещеного мужика і те, як лікар пустив його без питань.
— Артеме, йди додому, — сказала Лариса, що підійшла.
Це була висока, велика жінка з чіпким поглядом. Артем її не любив. Було в ній щось слизьке. До того ж він знав, що медсестра часто шепотілася з Коганом за зачиненими дверима.
— Я ще підлогу в третьому боксі не домив, — відповів Артем, не дивлячись на неї. — Скоро закінчу.
— Та кинь, вранці домиєш. Іди відпочинь, весь день на ногах.
Лариса занадто наполегливо випроваджувала його. Артем помітив, як її рука нервово смикала кишеню халата.
— Ні, Ларисо Петрівно, порядок є порядок. Та я швидко.
Санітар встав, узяв відро і швабру і попрямував у бік четвертої палати. Вона провела його злісним поглядом.
— Чокнутий зек, — прошипіла вона собі під ніс. — Вічно лізе не в свою справу.
Медсестра почекала, поки Артем сховається за поворотом коридору, і швидко попрямувала до тієї ж палати. Але Артем не пішов мити підлогу. Він рушив у сусідню, порожню палату і прочинив двері, спостерігаючи за коридором через щілину. Його інтуїція колишнього лікаря-хірурга, відточена роками практики і тюремним досвідом, буквально кричала про небезпеку.
Він побачив Ларису. Медсестра рухалася швидко, озираючись по сторонах. Підійшла до дверей четвертої палати. Обережно відчинила їх і прослизнула всередину.
Артем залишив швабру і безшумно, на м’яких підошвах своїх кросівок, рушив слідом. У палаті було темно. Світло падало тільки від моніторів. Єва спала. Лариса підійшла до стійки з крапельницею і дістала з кишені шприц, уже наповнений прозорою рідиною.
— Нічого особистого, — прошепотіла вона ледь чутно. — Просто бізнес.
І потягнулася до ін’єкційного порту катетера. Голка торкнулася гумки, і в цей момент її зап’ястя перехопила залізна рука.
— Не раджу, — пролунав над її вухом голос Артема.
Лариса скрикнула, сіпнулася. Шприц вилетів з її пальців і впав на підлогу, але не розбився.
— Ти?! — вона обернулася. Обличчя її перекосилося від страху і люті. — Ти що тут робиш? Ану пусти!
— Що в шприці? — Артем не розтискав хватки. — Що ти хотіла їй ввести?
— Це вітаміни, планове призначення! Пусти мене, псих! Я буду кричати!
— Давай, — спокійно сказав Артем. — Покличемо чергового лікаря. Здамо шприц на експертизу, подивимося, які там вітаміни.
Очі медсестри забігали. Вона зрозуміла, що попалася.
— Слухай, Артеме, — зашепотіла вона, змінюючи тактику. — Ти ж розумний мужик. Тобі життя зламали, ти сидів. Навіщо тобі це? Відпусти мене. Забудь, що бачив. Там люди серйозні за цим стоять. Вони тобі заплатять, повернешся в медицину.
— Я не торгую життями, — відрізав Артем. — На відміну від тебе, я лікар. А колишніх лікарів не буває.
Він нахилився, щоб підняти шприц другою рукою, не відпускаючи Ларису. Та, скориставшись моментом, штовхнула його ногою в гомілку і вчепилася нігтями в обличчя.
— Ах ти, гад!
Артем відсахнувся від несподіваного болю. Лариса вирвалася. Вона наступила на шприц каблуком і розчавила його на крихти, потім кинулася до дверей.
— Я всім скажу, що ти був п’яний, що чіплявся до мене! Тебе посадять, зек, згниєш у в’язниці!
Нарешті кроки медсестри затихли в кінці коридору. Артем витер кров з подряпини на щоці. Він подивився на розчавлений шприц. Доказ знищено. Залишки рідини змішалися з брудом на підлозі. Довести що-небудь буде нереально.
Єва на ліжку поворухнулася. Шум розбудив її.
— Артеме? — покликала вона слабко. — Що сталося?
Санітар підійшов і перевірив показники на моніторі. Пульс частий, але в межах норми.
— Все гаразд, Єво Дмитрівно. Просто невелике непорозуміння з персоналом. Спіть, я буду тут.
Він присунув стілець до дверей і сів, схрестивши руки на грудях. Більше він звідси не вийде.
Ранок приніс із собою сіре світло і нові проблеми. Зміна Артема закінчилася, але він відмовився йти.
— Лікар рве і метає! — шепнула йому молоденька медсестра, Катя, зазирнувши в палату. — Лариска накатала на тебе доповідну. Каже, ти на неї напав. Коган збирається викликати поліцію.
— Нехай викликає. — Артем не зрушив з місця.
Єва вже не спала. Вона почувалася краще. Туман у голові майже розсіявся, залишивши після себе чітку кришталеву ясність. Вона чула розмову.
— Артеме! — покликала вона. Голос став твердішим.
Він підійшов.
— Вони хочуть вас звільнити? Через мене?..
