Єва не ворушилася, хоча серце калатало так, що, здавалося, ковдра підстрибує.
— Я ж тобі казала: народи дитину, плюнь на цей бізнес, — продовжувала свекруха, дивлячись на нерухому жінку. — А ти все кар’єра, кар’єра.
Тамара Петрівна раптом схлипнула.
— Думаєш, я не знаю? Сліпа я, чи що? — Свекруха витерла очі хустинкою. — Знаю я про його романи на стороні.
Єва ледве стрималася, щоб не моргнути. Тамара Петрівна все знає. Але це ще півбіди. Свекруха нахилилася ближче, немов сповідаючись.
— Він же гравець. Все програє. Фірму твою обкрадає.
Сльози текли по щоках літньої жінки, залишаючи вологі доріжки.
— Ось такий він, мій синочок улюблений. А ти лежиш тут, нічого не знаєш. І слава богу.
Єва більше не могла терпіти. Біль і відчай у голосі свекрухи пробили її броню. Вона зрозуміла: вони в одному човні. Їх обох зрадила одна й та сама людина. Єва повільно повернула руку долонею вгору і накрила пальці свекрухи, що лежали на краю ліжка. Потім слабо стиснула їх.
Тамара Петрівна здригнулася і відсмикнула руку.
— Ой!
Вона подивилася на Єву. Погляд невістки змінився. Він став осмисленим, живим і повним співчуття.
— Єво! — прошепотіла Тамара Петрівна. — Ти мене чуєш?
Єва повільно кивнула і приклала палець до губ.
— Тсс! — ледь чутно видихнула вона.
Тамара Петрівна завмерла, відкривши рота. В її очах змінилася ціла гама емоцій: переляк, недовіра, розуміння і, нарешті, рішучість. Свекруха була жінкою старої закалки, колишнім директором овочебази, і міркувала швидко.
У цей момент двері відчинилися і увійшов Анатолій.
— Ну що, мам, все, поїхали, закину тебе додому.
Вона встала.
— Поїхали, синку, — сказала Тамара Петрівна єлейним голосом. — Бідна Євочка, зовсім погана.
При цьому свекруха непомітно підморгнула їй і вийшла. Єва видихнула. У неї з’явився новий союзник.
Артем йшов коридором, штовхаючи перед собою візок з білизною. Він відчував на собі погляди, косі й недобрі. Персонал шепотівся. Лариса пустила чутку, що він п’є на роботі.
У кишені халата завібрував телефон. Невідомий номер.
— Слухаю.
— Артеме Валерійовичу? — Жіночий голос, незнайомий, різкий. — Це Оксана Вікторівна, соціальна служба.
Серце Артема забилося сильніше.
— Оксана Вікторівна… Та сама, що курувала справу його доньки, Маші. — Так, що сталося? З Машею все гаразд?
— Поки так, але, боюся, ненадовго. Ми переглядаємо її справу. Є думка, що дитячий будинок номер п’ять не відповідає потребам дитини. Вона дівчинка складна, замкнута. Готуємо документи на переведення.
— Куди?
— У спецшколу-інтернат для важких підлітків. В області.
— З глузду з’їхали! — закричав Артем, забувши про тишу в лікарні. — Маша відмінниця. Вона тиха дівчинка. Яка спецшкола?
— Ну, це всього лише ваша думка. — Голос Оксани був крижаним. — А у комісії інша. До речі, Артеме Валерійовичу, я чула, ви зараз працюєте в лікарні, в реанімації?
— До чого тут це?
— А до того. Моя сестра, Лариса, скаржилася на вас. Каже, ви занадто цікаві. Лізете не в свої справи. Заважаєте працювати нормальним професіоналам.
Артем завмер. Тепер стало зрозуміло все.
— Що вам потрібно? — глухо запитав санітар.
— Нічого особливого. Просто перестаньте лізти не в свої справи. Досить чергувати біля палати Красильникової. Сходіть у відпустку, на лікарняний, на тиждень. І тоді Машенька залишиться в місті. А може, навіть ми розглянемо питання про повернення її батькові, коли знайдете нормальну роботу.
— Ви що, торгуєте дітьми?
— Ми вирішуємо питання. У вас доба на роздуми.
Пішли гудки. У Артема потемніло в очах. Його маленька донька. Єдине, заради чого він жив після смерті дружини. Але Артем не міг обирати. Зрадити Єву — означало приректи її на смерть. Не зрадити — означало знищити свою доньку.
Він увійшов до палати до Єви. Обличчя санітара було сірим.
— Артеме, що сталося?
— Мені потрібно піти, — сказав він, не дивлячись на неї. — Вибачте, я не можу більше вас охороняти.
— Чому? — Єва помітила його тремтячі руки. — Вони вам погрожували?
— Вони дісталися до моєї доньки. Вона в дитячому будинку. Сестра Лариси в опіці. Вони хочуть відправити Машу в інтернат, якщо я не піду з роботи.
Єва замовкла, розуміючи всю безвихідь його становища.
— А як звати соцпрацівника? — запитала вона по-діловому.
— Оксана Вікторівна.
— А прізвище?..
