Телефонний дзвінок пролунав різко, наче удар батога по натягнутих нервах. Ірина Лаврентьєва схопила слухавку, не дивлячись на екран. Серце підказало, що новини будуть поганими.
— Ірино Володимирівно? — голос на іншому кінці дроту звучав ввічливо й відчужено, як у людини, яка звикла повідомляти скорботні вісті. — Приймальне відділення міської клінічної лікарні номер 7. Дмитро Андрійович Лаврентьєв поступив до нас позавчора ввечері з тяжкими травмами, отриманими на виробництві. На жаль, ми не змогли його врятувати. Прийміть найглибші співчуття. Ви можете під’їхати в будь-який час, забрати особисті речі вашого чоловіка.
Слова падали на Ірину важким камінням. Кожне з них вона чула виразно, але сенс складався повільно, ніби крізь щільну пелену туману. «Не змогли врятувати». Цієї фрази було достатньо, щоб світ перевернувся.
— Я… Я приїду, — видавила вона, стиснувши зуби.
Слухавка вислизнула з пальців.
Ірина стояла посеред своєї кухні, дивлячись у вікно на сіре жовтневе небо. Лише два дні тому Дмитро цілував її на прощання, йдучи на роботу. Він був напружений останніми тижнями, але вона списувала це на втому. Тепер його не стало. Виробнича травма. Нещасний випадок.
Лікарня зустріла її запахом хлорки й тривожним гулом голосів. Ірина йшла коридором, не помічаючи облич, не чуючи слів. У голові крутилася одна думка — як це могло статися? Дмитро був обережною людиною, інженером за освітою, співвласником невеликого підприємства, що займалося виробництвом металоконструкцій. Він знав техніку безпеки напам’ять.
Біля віконця реєстратури їй простягнули пакет — звичайний прозорий пакет з речами. Куртка, джинси, черевики, телефон у тріснутому чохлі. Ірина взяла його тремтячими руками, не в змозі повірити, що це все, що залишилося від її чоловіка.
— Розпишіться тут, будь ласка, — монотонно промовила жінка за склом.
Ірина поставила підпис не дивлячись. Пакет був несподівано легким. Вона повернулася до виходу, стискаючи його в руках, коли чиясь долоня лягла їй на плече.
— Вибачте, — пролунав тихий голос…
