— У його шафі на підприємстві. Документ був захований у папці з технічними кресленнями. Анкорський, мабуть, не знав про його існування, інакше знищив би.
— Це доводить мотив, — прошепотіла Ірина.
— Абсолютно. Дмитро Андрійович готувався викрити Анкорського. Той дізнався про це і вирішив діяти. Зустріч у старому корпусі була останньою спробою домовитися або залякати вашого чоловіка. Коли це не спрацювало, Анкорський застосував силу.
— Ви можете це довести?
— З цим документом — так. У сукупності з іншими доказами картина складається повна. Мотив, можливість, приховування слідів, тиск на свідків. Прокуратура готує обвинувальний висновок.
— Коли буде суд?
— Скоро. Дуже скоро.
Ірина вийшла з відділку з відчуттям, що величезний камінь звалився з плечей. Нарешті. Нарешті справа дійде до суду.
Грудень і січень пройшли в підготовці. Ірина намагалася зрозуміти масштаб махінації Анкорського. Три мільйони за два роки. Фіктивні поставки, завищені витрати, підставні компанії. Дмитро вів справжнє розслідування, методично збираючи докази.
Одного вечора, перебираючи його папери вдома, Ірина знайшла блокнот із записами. Останній запис датований за день до загибелі: «Завтра зустрінуся з Антоном. Покажу йому все, що знайшов. Даю останній шанс: або він припиняє крадіжки і повертає гроші, або я йду в поліцію. Сподіваюся, він зрозуміє, що у нього немає вибору».
Ірина притиснула блокнот до грудей, відчуваючи, як сльози застилають очі. Дмитро вірив, що зможе напоумити Антона. Вірив у людяність, у совість. Але Антон вибрав інший шлях.
Лютий видався холодним і вітряним. Ірина приїхала до будівлі суду рано вранці. Зала засідань була невеликою, з високими стелями і рядами дерев’яних лав. Антон Анкорський сидів на лаві підсудних — блідий, змарнілий. Поруч з ним адвокат — молодий чоловік у дорогому костюмі.
Суддя, жінка років п’ятдесяти зі суворим обличчям, відкрила засідання.
— Слухається справа за обвинуваченням Анкорського Антона Вікторовича у заподіянні смерті з необережності, приховуванні злочину та шахрайстві в особливо великому розмірі.
Прокурор, чоловік середніх років з упевненим голосом, почав зачитувати обвинувальний висновок. Ірина слухала, стискаючи руки на колінах. Кожне слово, кожен доказ звучали як вирок.
— 28 жовтня поточного року обвинувачений Анкорський зустрівся з потерпілим Лаврентьєвим на території підприємства. Між ними стався конфлікт на ґрунті фінансових розбіжностей. Лаврентьєв виявив факти розкрадання грошових коштів, що здійснювалися Анкорським, і мав намір звернутися до правоохоронних органів. Анкорський, побоюючись викриття, заманив Лаврентьєва в старий корпус, де завдав йому тілесних ушкоджень, що спричинили смерть. Після чого вжив заходів щодо приховування злочину: видалив записи з камер спостереження, намагався прискорити оформлення документів про нещасний випадок, чинив тиск на свідків.
Адвокат Анкорського встав.
— Ваша честь, мій підзахисний не визнає провини. Смерть Лаврентьєва — нещасний випадок. Мій підзахисний намагався допомогти потерпілому, доставив його в лікарню, але врятувати не вдалося. Звинувачення у вбивстві необґрунтовані.
Суддя кивнула.
— Слово обвинуваченню. Представте докази.
Прокурор почав по порядку. Спочатку — записка. «Іро, мене вбили. Не вір Анкорському». Експерт-почеркознавець підтвердив: написано рукою Дмитра Лаврентьєва. Записка знайдена медсестрою Грачовою в кишені куртки потерпілого і передана вдові. Людмила Грачова дала свідчення, підтвердивши кожне слово. Її голос тремтів, але вона трималася стійко.
— Я розуміла, що це важливо. Не могла промовчати. Якщо людина перед смертю встигла написати таке, значить, вона хотіла, щоб правда вийшла назовні.
Потім — фінансові документи. Чернетка заяви Дмитра, роздруківки банківських операцій, схеми виведення грошей. Експерт-бухгалтер пояснив: Анкорський викрав понад три мільйони за два роки, використовуючи фіктивні контракти і завищені витрати.
— Це і є мотив, — сказав прокурор. — Обвинувачений розумів, що Лаврентьєв розкрив його схему і збирається заявити в поліцію. Втрачав бізнес, гроші, свободу. Тому вирішив усунути загрозу.
Адвокат заперечував:
