Ірина обернулася. Перед нею стояла жінка років п’ятдесяти в білому халаті, схвильовано дивлячись їй у вічі. На бейджику було написано: «Людмила Грачова, медсестра приймального відділення».
— Заради Бога, вибачте, але це дуже важливо… щодо вашого чоловіка, — медсестра говорила швидко й тихо, озираючись на всі боки. Її пальці міцно тримали рукав куртки Ірини. — Мені потрібно з вами поговорити.
— Не тут.
Ірина заніміла. Людмила кивнула в бік службових дверей, і вони пройшли в невеликий кабінет, де пахло кавою та ліками.
— Що ви хочете сказати? — голос Ірини пролунав глухо.
Людмила дістала з кишені халата складений учетверо аркуш паперу. Папір був зім’ятий, з темними плямами по краях.
— З речей вашого чоловіка випала записка. Коли його привезли, ми роздягли його для огляду. Вона була у внутрішній кишені куртки. Ми спочатку подумали, що це якийсь рецепт або нагадування, але… Вам краще особисто прочитати.
Ірина взяла аркуш. Почерк був знайомим, хоч і нерівним, ніби писала людина поспіхом або в страху. Кілька слів, написаних кульковою ручкою:
«Іро, мене вбили. Не вір Анкорському».
Світ навколо хитнувся. Ірина перечитувала рядки знову і знову, намагаючись переконати себе, що це помилка, галюцинація, чийсь жорстокий розіграш. Але почерк був Дмитрів. Вона впізнала б його з тисячі.
— Я не знаю, що це означає, — продовжила Людмила, знизивши голос. — Але я подумала, що ви повинні це побачити. Офіційно нам сказали, що це нещасний випадок на виробництві. Але якщо він сам написав, що його вбили… Я не можу мовчати.
— Анкорський… — прошепотіла Ірина. — Антон Анкорський. Партнер мого чоловіка по бізнесу.
— Вам потрібно йти в поліцію, — твердо сказала медсестра. — І не показуйте цю записку нікому, крім слідчого. Я не юрист, але розумію: якщо це правда, то хтось може спробувати знищити докази.
Ірина кивнула, стискаючи аркуш у руці. Вона відчувала, як холод розповзається по венах. Вбили. Дмитра вбили. Вона думала, що це нещасний випадок.
— Я сфотографую, — сказала вона, дістаючи телефон тремтячими пальцями. — Є. Записка, пакет з речами, відмітка часу та геолокація — все зафіксовано.
Потім вона увімкнула диктофон і промовила вголос:
— 30 жовтня, 14 година 40 хвилин. Я, Ірина Володимирівна Лаврентьєва, отримала від медсестри Людмили Грачової записку, знайдену в речах мого чоловіка, Дмитра Андрійовича Лаврентьєва. У записці сказано, що його вбили.
Людмила схвально кивнула:
— Ви правильно робите. Запис може стати в нагоді. І ще… — вона завагалася. — Не здіймайте галасу в лікарні. Якщо хтось дізнається про записку завчасно, це може просочитися за стіни й завадити слідству.
— Дякую, — Ірина стиснула руку медсестри. — Дякую, що не промовчали.
Вийшовши з лікарні, вона сіла в машину і кілька хвилин просто сиділа, стискаючи кермо. Думки метушилися, не знаходячи опори. «Не вір Анкорському». Антон. Вони з Дмитром заснували підприємство разом 10 років тому. Антон був старшим, досвідченішим, харизматичнішим. Дмитро завжди казав, що без Антона вони б не вижили в перші роки. Але останнім часом щось змінилося. Чоловік став замкнутим, нервовим. Одного разу, тижнів зо три тому, він зронив: «Я знайшов дірку у фінансах. Антон щось приховує». Ірина тоді не надала цьому значення. Бізнес, цифри, звичайні партнерські тертя. Тепер ці слова звучали як вирок.
Вона набрала номер Антона. Слухавку взяли після третього гудка.
— Іро… — голос Анкорського був низьким і рівним. — Співчуваю. Це жахлива втрата. Діма був мені як брат.
— Антоне, мені потрібно зрозуміти, що сталося, — Ірина намагалася говорити спокійно. — Як це сталося? Чому його не врятували?
Пауза. Занадто довга пауза.
— Слухай, не треба тобі зараз у це лізти, — в голосі Антона з’явилася дивна нота. Не співчуття, а роздратування. — Я все оформлю. Усі документи, акти. Тобі потрібно думати про похорон, а не копатися в деталях. Це тільки гірше зробить.
— Але я хочу знати.
— Ірино, повір, тобі краще не лізти в це. Нещасний випадок, все за документами. Не муч себе. Я зателефоную тобі завтра, обговоримо організаційні питання.
Він поклав слухавку, не дочекавшись відповіді. Ірина повільно опустила телефон. У голосі Антона не було ні краплі тепла. Тільки холодна рішучість, бажання скоріше закрити тему. «Не лізь. Не муч себе». А що, якщо Дмитро мав рацію?
Вона завела машину і поїхала в поліцію. Записка лежала в сумочці, загорнута в чисту хустинку. Кожна літера на ній здавалася звинуваченням. «Іро, мене вбили». Чоловік встиг написати ці слова перед смертю. Значить, він знав. Він розумів, що відбувається.
Відділок зустрів її скрипом стільців і запахом старого паперу. Черговий направив її до слідчого. Кабінет на другому поверсі, двері з потертою табличкою: «Осінцев К.Г. Старший слідчий». Кирило Осінцев виявився чоловіком сорока п’яти років з уважним професійним поглядом. Він вислухав Ірину мовчки, не перебиваючи, зрідка киваючи. Коли вона дістала записку, він розгорнув хустинку і обережно взяв аркуш, розглядаючи його при світлі настільної лампи.
— Ви правильно зробили, що одразу прийшли, — сказав він нарешті. — Це серйозний доказ. Я зафіксую його як речовий доказ. Вам потрібно написати заяву про можливий злочин.
— Тобто ви мені вірите?
