— Ось саме. Я викликав Тарасова на допит. Подивимося, що він скаже.
Наступного дня Тарасов дав свідчення. Осінцев переказав їх Ірині.
— Анкорський просив його подати машину до старого корпусу. Тарасов приїхав, допоміг завантажити Дмитра Андрійовича в машину. Анкорський сказав, що той впав, отримав травми, потрібно везти в лікарню. Тарасов поїхав з ними. Але Анкорський не їхав одразу в лікарню. Спочатку вони майже годину стояли на пустирі за містом.
— Годину стояли? — Ірина не вірила своїм вухам. — Чому?
— Тарасов каже, що Анкорський намагався привести Дмитра Андрійовича до тями, давав йому воду, говорив щось. Тарасов сидів у машині і не чув розмови. Потім Анкорський сказав, що потрібно їхати в лікарню, і вони поїхали.
— Він намагався домовитися з помираючим чоловіком, — прошепотіла Ірина. — Намагався змусити його мовчати.
— Схоже на те. А коли зрозумів, що не виходить, повіз у лікарню. Але було вже пізно. Дмитро Андрійович втратив багато крові, отримав несумісні з життям травми.
Ірина плакала. Годину. Цілу годину Дмитра можна було б врятувати, якби його негайно доставили в лікарню. Але Антон тягнув час, намагаючись врятувати себе.
— Тарасов готовий дати свідчення в суді?
— Так. Він розуміє, що його можуть звинуватити у співучасті, але готовий співпрацювати зі слідством. Я запропонував йому статус свідка, якщо він розповість всю правду.
— І що далі?
— Далі у нас достатньо підстав. Записка, фінансові махінації як мотив, брехня Анкорського, стерті записи камер, свідчення свідків, кров на місці, свідчення Тарасова про дивну поведінку Анкорського після події. Все це складається в обвинувачення.
Ірина відчула, як усередині розгорається вогонь. Нарешті. Нарешті все рухається до розв’язки.
— Коли?
— Протягом тижня. Потрібно оформити всі документи, провести фінальні експертизи. Потім арешт.
Ірина плакала. Не від страху, а від полегшення. Правда виходить назовні. Повільно, болісно, але вірно. «Іро, мене вбили. Не вір Анкорському». Ірина часто думала про той момент, коли Дмитро міг написати ці слова. Судмедексперт Чернов пояснив їй пізніше. Чоловік отримав важкі травми, але не знепритомнів одразу. Була пауза, кілька хвилин, можливо, десять, коли він ще міг рухатися, думати, діяти. Антон, ймовірно, відійшов перевірити, чи не йде хтось, або просто в паніці не знав, що робити далі. І Дмитро використав ці дорогоцінні хвилини. Знайшов у кишені куртки клаптик паперу і ручку. Написав. Тремтячою рукою, крізь біль, знаючи, що помирає. Але він написав. Залишив їй єдину зачіпку, єдиний шанс дізнатися правду. Дмитро залишив їй шлях. І вона йде по ньому до кінця.
Час тягнувся болісно довго. Ірина щодня чекала дзвінка від слідчого, але Осінцев мовчав — працював над матеріалами справи, збирав останні докази, готував документи для порушення кримінальної справи.
У середу ввечері у двері подзвонили. Ірина глянула у вічко і застигла. На порозі стояв Антон Анкорський. Вона не відчиняла. Просто стояла за дверима, відчуваючи, як калатає серце.
— Іро, я знаю, що ти вдома, — голос Антона був рівним, майже доброзичливим. — Відкрий, будь ласка. Нам потрібно поговорити.
— Мені нема про що з тобою розмовляти, — Ірина намагалася, щоб голос не тремтів.
— Відкрий. Це важливо. Я хочу допомогти тобі.
Ірина увімкнула диктофон на телефоні і поклала його в кишеню халата. Потім відчинила двері, залишивши ланцюжок. Антон стояв на порозі в дорогому пальті, з втомленим виглядом. Він виглядав змученим, але в очах читалася рішучість.
— Можна увійти?
— Ні. Говори тут.
Антон зітхнув.
— Іро, я розумію, що ти переживаєш. Втрата Діми — це жахливо. Але ти робиш помилку, піднімаючи весь цей шум. Слідство, поліція, допити… Це не поверне його.
— Це покарає вбивцю.
Антон скривився.
— Якого вбивцю? Іро, це був нещасний випадок. Діма впав, отримав травми. Я сам його віз до лікарні, намагався врятувати. Але не встиг.
— Ти брешеш. Ти був з ним, коли це сталося. Ви сперечалися. Ти побив його, а потім цілу годину чекав, поки він стече кров’ю, і тільки потім повіз до лікарні.
Обличчя Антона зблідло.
— Хто тобі це сказав?
