Валентина провела рукою по обличчю. Знову сльози. Вона думала, що вже виплакала все, але ні. Запас, мабуть, невичерпний.
— Вибачте, — пробурмотіла вона. — Просто нахлинуло.
— Та гаразд, буває. — Жінка дістала з сумки хустку. Простягнула. — Візьміть. Я завжди з собою ношу. Життя навчило.
Валентина взяла хустку, витерла обличчя. Жінка дивилася на неї зі співчуттям.
— Мужик, чи що, кинув?
— Звідки ви знаєте?
— А я по очах бачу. Мене теж перший чоловік кинув, коли мені тридцять п’ять було. З іншою пішов, молодшою. Я тоді думала — все, життя скінчилося. Плакала місяць, схудла на десять кілограмів. Хотіла у вікно викинутися.
— І що далі?
— А далі викинула його речі, а не себе. — Жінка посміхнулася. — Зрозуміла, що жити-то хочеться. Що у мене син росте, робота є, здоров’я поки не підводить. Знайшла іншого мужика за пару років. Того, який мене цінував. Прожили двадцять років разом, поки він не помер. Хороший був. Справжній.
Валентина слухала і думала. Чи зможе вона так само? Чи знайде в собі сили почати спочатку? У п’ятдесят один рік, коли все життя вже прожите, коли кожна кісточка болить від втоми.
— А ви скільки з тим, першим, прожили? — запитала вона.
— Дванадцять років. Думала, назавжди. А він раз — і пішов. Зате другий чоловік виявився кращим у сто разів. Так що все на краще, як то кажуть.
Жінка допила чай, встала.
— Ну, мені пора. Поїзд за десять хвилин. Ви тримайтеся там. Все налагодиться, ось побачите.
Вона пішла, а Валентина залишилася сидіти з її хусткою в руках. «Тримайтеся. Все налагодиться». Легко говорити, коли твій біль вже в минулому. А коли він зараз? Коли свіжий і гострий, як уламок скла в грудях?
Оголосили посадку на її поїзд. Валентина взяла сумку, пішла до перону. Народу було багато, всі штовхалися, поспішали. Вона знайшла свій вагон, піднялася. Провідниця, та ж сама, що три дні тому, впізнала її і здивовано підняла брови.
— О, це знову ви. Ну що, як справи вдома? Сюрприз виправдався?
Валентина коротко кивнула.
— Виправдався.
— І що тепер?
— А тепер їду до матері. Як спочатку і планувала.
Провідниця подивилася на неї уважно, потім співчутливо похитала головою.
— Зрозуміло. Ну, кріпіться. Проходьте, місце ваше там же, де було.
Валентина пройшла в купе. Цього разу воно виявилося порожнім. Вона сіла біля вікна, поклала сумку поруч. Поїзд рушив. За вікном попливли знайомі пейзажі: вокзал, п’ятиповерхівки, заводи, поля. Вона їхала з Києва. З міста, де прожила все життя. Де зустріла Геннадія, де працювала, де було все, що становило її існування. Їхала, сама не знаючи, чи повернеться коли-небудь.
Валентина дістала з сумки термос з солодким чаєм, який налила ще у Свєтки. Налила в кришку-стаканчик, зробила ковток. Гаряче, солодко. Звичний смак, який нагадував про дім. Але дому більше не було. Був тільки поїзд, що ніс її в невідомість.
До Дніпра Валентина приїхала пізно ввечері. Мати зустріла її на вокзалі. Маленька, згорблена, з паличкою. Побачивши доньку, заплакала. Вони обнялися прямо посеред перону, стояли так довго, не звертаючи уваги на натовп.
— Донечко моя, — шепотіла мати, гладячи її по спині, — бідна моя дівчинко.
У таксі їхали мовчки. Мати тримала Валентину за руку, час від часу стискаючи пальці. Говорити не треба було, вона все розуміла. Материнське серце відчуває біль дитини, навіть якщо цій дитині вже за п’ятдесят.
Квартира матері була маленькою, але затишною. Дві кімнати в старому будинку на околиці. Пахло ліками і пирогами. Мати, незважаючи на хворе серце, спекла пиріг з капустою — улюблений валентинин.
— Сідай, поїж, — сказала вона, накриваючи на стіл. — Худа яка стала. Мабуть, ці дні нічого не їла толком.
Валентина слухняно сіла. Мати поклала їй шматок пирога, налила чаю. Сама сіла навпроти, дивилася, як донька їсть. Пиріг був смачний, теплий, розсипчастий. Валентина їла і відчувала, як всередині щось тепліє. Не біль йде — ні, біль залишився. Але ставало трохи легше.
— Дякую, мам, — сказала вона тихо.
— Та що ти, мила. Ти моя донька. Куди ж тобі ще їхати, як не до матері? — Вона помовчала, потім додала: — Я завжди знала, що з цим Геннадієм погано скінчиться.
— Чому ж ти мовчала?
— А що я скажу? Ти його любила. Якби я почала проти нього говорити, ти б образилася. Віддалилася. Мати повинна бути поруч з дочкою, що б не трапилося, а не читати нотації.
Валентина допила чай. Мати прибрала зі столу, показала дочці кімнату.
— Це буде твоя. Тут диван розкладний, постіль свіжа. Розташовуйся. А вранці поговоримо.
Але вранці говорити не довелося. Валентина прокинулася від звуку голосів на кухні. Одяглася, вийшла. Мати сиділа за столом з сусідкою, тіткою Ніною, повною жінкою років шістдесяти з фарбованим рудим волоссям.
— О, а ось і вона! — Тітка Ніна повернулася до Валентини. — Здрастуй, дівчинко. Чула я про твою біду. Твоя мама розповіла. Мужики — вони такі, негідники, всі до одного.
Валентина кивнула, сіла за стіл. Мати налила їй кави.
— Ніночка зайшла молока принести, — пояснила мати. — Я їй про тебе сказала. Вона в курсі.
— В курсі, в курсі, — підтвердила тітка Ніна. — І знаєш, що я скажу? Правильно ти зробила, що від нього пішла. Такі мужики не виправляються. Мій перший теж наліво ходив. Я прощала, а толку… Він все одно в підсумку пішов. До тієї, з якою зраджував. Прожили вони три роки разом. Потім вона його вигнала. Ось він і ходив потім під вікнами, просився назад. А я не взяла. Гордість не дозволила.
— І правильно зробила, — вставила мати. — Нема чого таких назад брати.
— Ось саме. — Тітка Ніна відпила чай. — А ти, Валю, молода ще. Все життя попереду. Знайдеш собі іншого, кращого.
Валентина промовчала. Іншого. У п’ятдесят років. Коли обличчя вкрилося зморшками, руки огрубіли від роботи, а душа болить так, що жити не хочеться. Кому вона потрібна така?
Тітка Ніна пішла за пів години, пообіцявши зайти ще. Мати почала готувати обід — суп і котлети. Валентина запропонувала допомогти, але мати відмовилася.
— Сиди, відпочивай. Ти і так змучилася. Я сама впораюся.
Валентина пройшла в свою кімнату, лягла на диван. Увімкнула телефон. За ніч прийшло ще сім повідомлень від Геннадія. Цього разу вона вирішила прочитати. Може, він хоч вибачиться по-людськи?
Перше повідомлення: «Валю, я знаю, що ти злишся, але давай поговоримо. Не можна ж так відразу все руйнувати».
Друге: «Ти не розумієш. З Оленою нічого серйозного. Це просто так, від нудьги».
Третє: «Я ж не винен, що закохався. Це сталося само».
Четверте: «Ти взагалі де? Свєтка мені нічого не говорить. Подзвони хоча б, дай знати, що жива».
П’яте: «Валю, ну досить дутися. Приїжджай, все обговоримо. Може, я і винен, але ти теж не свята була».
Шосте: «Квартира моя, між іншим. Батьки мені залишили. Так що ти подумай, перш ніж зі мною зв’язуватися».
Сьоме: «Гаразд, роби як знаєш. Я своє життя будувати буду. Олена — хороша дівчина. Вона мене цінує».
Валентина читала і відчувала, як всередині закипає не біль — злість, лють навіть. «Він винен, але вона теж не свята». «Квартира його». «Олена його цінує». Вона набрала повідомлення:
«Геннадію, дай мені спокій. Я не хочу ні говорити з тобою, ні бачити тебе. Живи з Оленою і будь щасливий. А я сама розберуся зі своїм життям».
Відправила і заблокувала його номер остаточно. Полегшало. Не сильно, але хоч щось.
Вона встала, підійшла до вікна. Вид відкривався на двір: дитячий майданчик, кілька лавок, старі тополі. Діти грали в пісочниці, мами сиділи поруч, розмовляли. Звичайне життя маленького міста.
— Валю, обідати! — покликала мати з кухні.
Вони їли мовчки. Суп був наваристий, запашний. Котлети — соковиті. Мати готувала чудово, завжди готувала. Валентина навчилася у неї всьому — і шити, і готувати, і дім вести. А Геннадій це цінував? Ні. Приймав як належне.
— Мам, — сказала Валентина, відкладаючи ложку. — Можна я у тебе поживу якийсь час? Роботу тут пошукаю, на ноги встану, потім вже вирішу, що далі робити.
— Звичайно, можна. Живи скільки хочеш. Мені тільки краще буде, не так самотньо. — Мати взяла її руку. — Ти моя донька. Мій дім — твій дім.
Валентина відчула, як на очі знову навертаються сльози. Але стрималася. Досить плакати. Треба діяти.
Після обіду вона вийшла погуляти. Місто було маленьке, провінційне. Магазини старі, будинки облізлі, дороги розбиті. Але був у ньому якийсь спокій, якого Валентина не відчувала в Києві. Тут ніхто не поспішав, не штовхався. Люди йшли неквапливо, віталися з кожним зустрічним. Валентина дійшла до центру, де був невеликий парк, сіла на лавку біля фонтану. Фонтан не працював — ще рано, квітень тільки. Але навколо вже зеленіла трава, розпускалися бруньки на деревах. Весна. Нове життя природи. А у неї — кінець старого життя.
— Дівчино, не підкажете, як пройти на вулицю Соборну? — пролунав голос.
Валентина підняла голову. Перед нею стояв чоловік років п’ятдесяти п’яти, в окулярах, з сивим волоссям. Одягнений скромно, але чисто: джинси, куртка, сорочка.
— Соборна… — Валентина замислилася. — Звідси треба праворуч, потім через два квартали ліворуч. Там буде аптека, за нею Соборна.
— Дуже дякую. — Він присів на край лавки. — Втомився щось. Ноги вже не ті. Можна, хвилинку посиджу?
— Звичайно.
Вони сиділи мовчки. Потім чоловік дістав з кишені пачку м’ятних цукерок, простягнув:
— Пригощайтеся.
— Дякую. — Валентина взяла цукерку, розгорнула, поклала в рот. Солодко, освіжаюче.
— Ви місцева? — запитав чоловік.
— Не зовсім. Я тут виросла, але багато років жила в Києві. Ось повернулася до матері.
— Зрозуміло. А я приїхав працювати. Мене перевели сюди. Вчитель я, фізик. У місцевій школі місце звільнилося, ось і погодився. У Києві жити дорого стало, пенсія маленька, а тут хоч житло дають службове.
— Вчитель, — повторила Валентина. — Хороша професія. Важка.
— Правильно, — поправив він. — Але улюблена. Я сорок років дітей вчу, уявляєте? Сорок років.
— Великий термін.
— Великий. — Він помовчав, потім додав: — Дружина нещодавно померла. Рак. Два роки боролася, а потім… Ну, ви розумієте. Залишився один. Діти дорослі, своє життя у них. Я й вирішив: треба щось змінювати, а то з глузду з’їду від самотності. Ось і погодився на переведення.
Валентина подивилася на нього. Просте, втомлене обличчя. Добрі очі за скельцями окулярів. Руки робочі, в мозолях від крейди. Людина, яка все життя віддала справі, а в підсумку залишилася одна.
— Мені дуже шкода, — сказала вона щиро.
— Дякую. — Він встав. — Ну, мені пора. Треба знайти цю Соборну, а то квартиру показувати будуть. Приємно було познайомитися.
— І вам.
Він пішов, а Валентина залишилася сидіти. Думала про те, що життя у всіх різне, але біль один. Хтось втрачає коханих через смерть, хтось через зраду. А результат один: залишаєшся сам на сам зі своїм болем.
Увечері, коли вона повернулася додому, мати сказала:
