— запитала Аліна. «Суддя — давня знайома Тамари Борисівни. Вони разом у якомусь жіночому клубі. Як тільки дізналася прізвище відповідача, відразу почала на мене тиснути: «Ви ж розумієте, що це сімейна справа. Може, варто домовитися мирно»».
Аркадій гортав документи: «Бачу. Відвід судді ви не заявляли?» «Заявляла. Відхилили. А апеляцію?» «Подавала. Залишили без зміни». Аркадій зняв окуляри, потер перенісся: «Віро, ви дозволите мені забрати ці документи? Хочу вивчити детальніше». «Забирайте. Мені вони вже не допоможуть. Але якщо допоможуть Аліні…»
Аліна дивилася на цю жінку, змучену, постарілу раніше часу, і бачила себе, своє можливе майбутнє: три роки судів, принижень, поразок. Син, якого бачиш раз на місяць. Ні. Вона не дозволить цьому статися. «Віро, — сказала вона, — коли ми виграємо, а ми виграємо, я допоможу вам повернути вашого сина». Віра подивилася на неї з подивом: «Як?» «Не знаю ще. Але знайдемо спосіб. Обіцяю».
Двадцятого січня Марина знайшла головний козир. Вона увірвалася в гостьовий будинок близько півночі, розпатлана, з палаючими очима. «Є! — випалила вона з порога. — Є, чорт забирай!» Геннадій вийшов з кабінету, на ходу застібаючи сорочку: «Що сталося?»
«Запис. У мене є запис». Вона дістала телефон, включила аудіофайл. Шум бару. Дзвін склянок. Чоловічі голоси. «Та годі тобі, розкажи. Як ти її розвів?» «Елементарно, братан. Сирітка, розумієш? Я почекав, поки вона завагітніє, і все. Денис папірці підготував, вона між переймами підписала, навіть не читаючи. Розвів лохушку на хату, а вона й пискнути не встигла». Сміх. «А дитина? Типу твоя ж?» «Та на хрін вона мені здалася. Мати його забере, якщо що. Вона давно хотіла онука. А сирітка нехай котиться назад, звідки прийшла».
Запис обірвався. Аліна стояла нерухомо. Голос Максима — вона впізнала б його з тисячі. Той самий голос, який говорив їй «люблю», який обіцяв бути поруч завжди. «Де ти це взяла?» — запитав Геннадій. «Бар «Якір» на Подолі, — відповіла Марина. — Максим там постійний клієнт. Я підсадила людину за сусідній столик. Професійне обладнання, якість відмінна».
«Це законно? Запис зроблений у громадському місці». «Формально так. І навіть якщо захист спробує його оскаржити, для суду громадської думки цього достатньо». Аркадій взяв телефон, переслухав запис: «Зізнання в шахрайстві. Зізнання в умислі. І найголовніше — «Денис папірці підготував». Це співучасть». Він подивився на Геннадія: «Пора переходити в наступ».
Двадцять третього січня Аркадій подав позов. Не один — цілий пакет: позов про визнання угоди недійсною, позов про шахрайство, заява про підробку документів, заява про перевищення посадових повноважень. І клопотання про долучення до справи аудіозапису.
«Я також направив запит, — повідомив він на вечірній нараді. — Просимо надати інформацію про всі угоди, в яких брав участь Денис Краснов за останні 5 років. Якщо там є інші жертви, ми їх знайдемо». «А що з експертизою підпису?» — запитала Аліна. «Призначена на наступний тиждень. Я найняв найкращого почеркознавця в області. Він працював на СБУ, його висновку вірять».
Геннадій кивнув: «Що від нас потрібно?» «Чекати. І готуватися до переговорів». «До яких переговорів?» Аркадій посміхнувся: «Коли Краснови отримають повістки і зрозуміють, що ми налаштовані серйозно, вони захочуть домовитися. І ось тоді почнеться найцікавіше».
Краснови отримали повістки 28 січня. Реакція була негайною. Уже ввечері того ж дня телефон Геннадія розривався. Спочатку дзвонив якийсь незнайомий адвокат, молодий і недосвідчений, вимагав припинити цькування. Потім сам Максим, зриваючись на крик, кричав щось про «Будете шкодувати, і я вас всіх закопаю». Потім Тамара Борисівна, вже без меду в голосі, з погано прихованою панікою. Геннадій не відповідав. Просто скидав.
Тридцятого січня прийшла експертиза. Почеркознавець — сухий літній чоловік у товстих окулярах — приїхав особисто, щоб представити висновок. «Підпис на дарчій, — говорив він, вказуючи на документи, — виконаний з ознаками письма в стані фізичного та емоційного стресу. Порушена координація рухів, присутні невмотивовані зупинки пишучого приладу. Висновок: підпис виконаний під тиском або в стані, що виключає вільне волевиявлення».
«Це означає…» — почала Аліна. «Це означає, — перебив Аркадій, — що угода буде визнана недійсною. Гарантую».
Першого лютого Тамара Борисівна здалася. Вона подзвонила не Геннадію — Аркадію. Голос був хрипким, втомленим: «Давайте зустрінемося. Поговоримо як розумні люди». Аркадій погодився. Зустріч призначили на 5 лютого, в ресторані Геннадія «Дніпро», на набережній.
«Чому у нас?» — запитала Аліна. «Психологія, — пояснив Геннадій. — На нашій території вони будуть почувати себе вразливими. Це важливо». «А якщо вони відмовляться?» «Не відмовляться. Їм нікуди діватися».
Аліна подивилася у вікно. За склом падав сніг, великий, пухнастий, майже красивий. Місяць тому такий же сніг ледь не вбив її. «Дядьку Гено, — сказала вона тихо. — А що буде потім? Коли все закінчиться? Забереш свою квартиру? Розлучишся з цим покидьком? Будеш ростити Тимофія? А вони? Максим, Тамара, Денис?»
Геннадій помовчав: «Отримають те, що заслужили. Не більше. Не менше». «Мені їх не шкода, — сказала Аліна. — Я думала, буде шкода. Все-таки Максим. Я його любила. Або думала, що любила. А зараз дивлюся на все це і нічого не відчуваю. Тільки порожнечу». «Це нормально, пройде». «А якщо не пройде?»
