Він опустився на підлогу і обхопив голову руками.
— Я заборгував дуже небезпечним людям, Маріє. Величезні гроші. Розумієш, це були злочинці. Вони стали мені погрожувати. Сказали, що доберуться до тебе і до хлопчиків.
Вона мовчала, міцно притискаючи до себе Гавриїла. Лев підійшов ближче і взяв її за руку.
Ігор продовжував:
— Я впав у паніку, просто не знав, що робити. Я намагався якось викрутитися, але борг тільки зростав. Вони увірвалися до мене в будинок, погрожували розправою. Сказали, що якщо я не заплачу, вони заберуть дітей.
Його голос зірвався.
— Я не міг тобі все розповісти. Ти б пішла в поліцію, ти б захотіла забрати синів. Я був у повному розпачі.
Марія ще міцніше притиснула дітей.
— І тоді ти вирішив інсценувати їхню смерть?
— Я знайшов людину. У нього були зв’язки. Він сказав, що може оформити все так, ніби тіла знайдені, і обставити це як нещасний випадок. Я віддав йому все, що у мене було. Ми підробили аварію, всі документи, абсолютно все.
Вона не могла повірити в те, що чує.
— Ти зламав мені життя, Ігорю.
— Я врятував їм життя! — він схопився на ноги. — Ти думаєш, я сам цього хотів? Я теж усе втратив! Мені довелося зникнути, ховатися, жити під чужим ім’ям. Хлопчики не могли вийти на вулицю, не могли піти в школу! Я зробив те, що вважав за потрібне!
Марія теж піднялася, обережно відпускаючи дітей.
— Ти обдурив усіх. Мене, свою матір, закон. І їх, — вона кивнула на синів. — Ти сказав їм, що це я померла.
Ігор опустив голову.
— Я не знав, що їм сказати. Вони кожен божий день питали про тебе. Я не міг дивитися, як вони мучаться. Було простіше збрехати, що ти поїхала… або що трапилося нещастя.
Лев, який весь цей час мовчав, подивився на батька зі злістю.
— Ти брехав. Мама жива.
Ігор спробував підійти до нього, але хлопчик відсахнувся. Марія глибоко зітхнула і дістала телефон.
— Я дзвоню в поліцію…
