Вона допила свій чай, стоячи біля вікна. Світанок розгорявся, заливаючи вулиці рожевим світлом. Місто прокидалося. Її життя старої, довірливої жінки закінчувалося. Вона відчувала лише дивний, крижаний спокій.
Минуло пів години. Може, більше. Вона вже мила свою чашку, коли на її телефоні, що лежав на столі, спалахнув екран і пролунав короткий, глузливий сигнал повідомлення. Вона повільно витерла руки, підійшла до столу. Взяла телефон. На екрані було одне-єдине повідомлення. Від нього.
Вона відкрила його. Фотографія. Яскрава, кольорова. Він в аеропорту. Обличчя розпливлося в щасливій, переможній усмішці. Він обіймав за плечі молоду дівчину з довгим темним волоссям. Її губи були стиснуті в зарозумілій посмішці. А він… Він цілував її в щоку.
І під фотографією текст. Усього два рядки. Але таких, від яких кров холола в жилах.
«Прощавай, мимро. Залишаю тебе ні з чим».
Вона дивилася на екран. Секунду, дві, хвилину. Її обличчя нічого не виражало. Потім куточки її губ повільно поповзли вгору. Невловимо, спотворено. Це була не посмішка. Це була ухмилка. Тиха, крижана, сповнена такої зневаги й усвідомлення власної сили, що повітря на кухні ніби згустилося.
Вона опустила телефон. Підійшла до вікна. Ранкове сонце било в очі. Вона мружилася. Він ще не знав. Не здогадувався, цей щасливий зрадник у літаку, що всього п’ятнадцять хвилин тому, поки він із завмираючим від захоплення серцем ніс свою потерту валізу до машини, вона зробила один-єдиний дзвінок. Дзвінок, який переверне все з ніг на голову.
Вона знову підняла телефон, знайшла в контактах номер керуючого їхнім спільним бізнесом — невеликим, але дуже прибутковим виробничим цехом. Михайло Степанович — старий, перевірений друг, який давно вже дивився на її чоловіка з неприхованим осудом.
Вона набрала номер. Слухавку зняли майже відразу.
— Алло, Марино.
Голос Михайла Степановича був спокійний. Він чекав цього дзвінка і знав, що все за планом.
— Все зроблено, Михайле Степановичу, — сказала вона, і її голос прозвучав напрочуд твердо і рівно. — Він щойно пішов. З валізою.
— Ясно, не хвилюйся. Всі документи у мене. Переведення на твоє ім’я оформлено. Він нічого не отримає. Ні цеху, ні грошей. Тільки борги, які встиг наробити останнім часом.
— Дякую, Михайле Степановичу.
— Тримайся, Мариш. Ти все правильно зробила. Терпіла занадто довго. Я щиро радий за тебе.
Вона поклала слухавку. Тиша в квартирі знову стала її союзницею. Вона більше не була мертвою. Вона була дзвінкою, наповненою очікуванням.
Вона сіла на кухонний стілець, поклала руки на стіл. Долоні були сухими і холодними. Вона згадувала. Все почалося не вчора. Не рік тому. Це було повільне, повзуче отруєння. Спочатку просто віддалення. Він став пізніше затримуватися на роботі. Потім — часті наради, зустрічі з партнерами. Потім — перші зневажливі фрази.
«Що ти в цьому розумієш?», «Не лізь не в свою справу», «Сиди вже на своїй теплій кухні, твоя турбота — щоб борщ у холодильнику був і сорочка моя висіла на вішалці».
Вона сиділа на кухні, варила борщі й прасувала сорочки. Вірила, прощала, шукала компроміс. Тому що так було треба. Тому що сім’я. Тому що прожито стільки років.
А потім з’явилася вона. Молода, яскрава, хижа. Він навіть не намагався особливо приховувати. Від нього пахло чужими парфумами. У кишенях піджака вона знаходила чеки з магазинів і ресторанів. Він став витрачати гроші. Багато грошей. На що — не пояснював. А коли Марина питала, кричав, що вона його доїть, що він оре як кінь, а вона тільки й може, що руки простягати.
А вона простягала руки, тільки щоб випрати його одяг. Приготувати йому вечерю. Зашити, попрасувати, вилікувати, коли він хворів. Вислухати, коли скаржився на життя. Вона була тінню, фоном, таким зручним додатком до його благополуччя.
І одного прекрасного дня вона зрозуміла: так більше не може тривати. Вона побачила в його телефоні листування з тією самою Оленкою. Ніжні, вульгарні, принизливі для неї, Марини, повідомлення. Там були й слова про гроші. Про те, як він обчистить цю дурепу, і вони звалять у теплі краї.
«Ти не уявляєш, як вона мене дістала, — говорив чоловік у голосовому повідомленні. — Не розумію, що я в ній знайшов багато років тому. Обрезкла, нудна клуша, цілими днями скиглить, що я по дому не допомагаю і уваги не приділяю їй. Яка увага, коли мені дивитися на неї гидко. Ех, гаразд, вибач, що завантажив тебе, кошеня. Чекаю не дочекаюся, коли вже звалю від цієї дурепи».
І тоді в ній щось клацнуло. Терпіння, довге і покірне, урвалося. Воно не пішло в сльози чи істерику. Воно перетворилося на сталь.
Вона пішла до Михайла Степановича. Старого бухгалтера, який вів усі їхні фінансові справи від самого початку. Вона показала йому листування. Розповіла все. І побачила в його очах не жалість, а люту, праведну злість….
