— Тамара Іванівна зупинилася посеред кімнати, склавши руки на грудях. У її голосі відчувалася звична роздратованість. — Чи так і будеш вдома сидіти, цілими днями вдавати бурхливу діяльність?
Алла продовжувала друкувати, не відриваючись від екрана. На моніторі миготіли яскраві макети упаковки для дитячого харчування.
— Я працюю, як бачите, дистанційно. У мене дедлайн сьогодні о другій годині дня.
— Дистанційно! — презирливо пирхнула свекруха. — Це не робота, це якісь пустощі. Справжня робота — це коли ти на фабрику, на завод ходиш, ну, або хоча б в офіс щоранку, якусь користь суспільству приносиш, а не ось це твоє тицяння пальцями в кнопочки.
Алла глибоко вдихнула аромат ранкової кави, що долинав з кухні, і знову взялася до роботи. Її внутрішній голос спокійно відзначив: двадцять третій подібний коментар за тиждень. Цікава статистика.
— Тобі б тільки вдома сидіти, нічого не робити! — продовжувала наступ Тамара Іванівна, починаючи походжати по кімнаті. Її домашні капці човгали по паркету. — Максим гарує як проклятий! З ранку до вечора! Гроші в дім несе! А ти що? Що ти? Носишся зі своїм комп’ютером і уявляєш себе незамінною фахівчинею!
— Мамо, ну досить! Із самого ранку! — пролунав невпевнений голос Максима з коридору.
Він стояв у дверях у темно-сірому діловому костюмі, тримаючи в руці шкіряний портфель, явно поспішаючи на роботу. На його обличчі читалася звична втома від домашніх конфліктів.
— А ти не втручайся! — різко повернулася до сина Тамара Іванівна. — Я з твоєю дорогоцінною дружинонькою серйозну розмову веду. Час їй правду в очі сказати, а не сюсюкати постійно!
Максим кинув вибачливий погляд на дружину і швидко зник за дверима. За хвилину пролунав звук ліфта, що зачинявся…
