Алла закрила ноутбук і подивилася на свекруху. В її сірих очах не було ні злості, ні образи, тільки якийсь дивний, майже іронічний спокій, як у людини, яка давно знає правильну відповідь на складне питання.
— А ти що на мене так витріщилася? Загіпнотизувати надумала? — запитала Тамара Іванівна. — Думаєш, я не права? Думаєш, стара дурепа дурниці верзе?
— Ні-ні, — м’яко вимовила Алла, акуратно поправляючи волосся. — Ви абсолютно маєте право на свою думку, звичайно. Кожна людина має право на власне бачення ситуації.
— Ось-ось! — надихнулася свекруха, прийнявши згоду за капітуляцію. — А то сидиш тут, як принцеса на горошині. Думаєш, усі тобі винні, так? Мій Максим не для того вищу освіту здобував, інститут з відзнакою закінчував, щоб тебе, дармоїдку, на шиї тягати.
Алла встала з дивана, граціозно потягнулася й акуратно поставила ноутбук на скляний журнальний столик.
— Тамаро Іванівно, а може, все-таки поснідаємо нормально? Я ж спеціально в магазин їздила, купила ваші улюблені сирники і свіжі круасани.
— Не відволікайся від теми! Не відволікайся! — свекруха змахнула руками. — Я з тобою серйозну, дорослу розмову веду. Про твоє майбутнє, між іншим. Ти хоч розумієш, що паразитом на шиї у мого сина сидиш?
— Ой, ще й як розумію! — на диво спокійно кивнула Алла.
— Ну і що ти з цим робити збираєшся?
