Харченко смикнувся вперед, істерично кричачи: «Приберіть цю скажену собацюру від моїх речей!», але охоронці змогли утримати прокурора на місці. Рекс із силою витягнув із розірваної кишені щось маленьке і блискуче, воно вилетіло з його пащі та з дзвоном упало на асфальт просто біля ніг полковника Тарасова.
Начальник колонії нахилився і підняв срібний медальйон на тонкому ланцюжку — старовинну прикрасу, що лише злегка потьмяніла від часу. Тарасов відкрив кришку, і я побачив, як змінюється вираз його обличчя. Усередині була крихітна фотографія, трохи вицвіла, але все ще помітна: моя дружина щасливо посміхалася з цього знімка.
Я прекрасно знав цей медальйон, кожну його подряпину, адже сам подарував його їй на нашу п’яту річницю весілля. Він зник саме в ту ніч убивства, але слідство так і не змогло його знайти, списавши все на грабіж.
Тарасов повільно повернувся до Харченка, тримаючи доказ на розкритій долоні, і його голос став холодним, як лід: «Громадянине прокуроре, під час слідства ви стверджували, що грабіжник виніс усі цінності й здав їх у ломбард, ви особисто курували цей аспект справи.
Поясніть нам, звідки опинився особистий медальйон жертви у ваших речах через сім років, чому ви зберігали його і чому вирішили вивезти із собою саме сьогодні, у день страти?».
Я бачив, як Харченко зламався просто на наших очах: його плечі поникли, руки безсило повисли вздовж тіла, і коли він підняв голову, в його очах більше не було колишньої самовпевненості.
Він дивився прямо на мене, і в цьому погляді була дивна суміш лютої ненависті, глибокого відчаю і якогось полегшення, немов він втомився нести цей тяжкий вантаж усі ці роки. Його голос зірвався на істеричний крик: «Вона не заслуговувала на таку нікчемність, як ти!
Я кохав її ще з університету, пропонував їй усе, що в мене було: блискучу кар’єру, гроші, високе становище в суспільстві, а вона вибрала тебе, звичайного інженера з мізерною зарплатою!». Він перевів подих і додав із гіркотою: «Вона сміялася з мене, казала, що між нами ніколи нічого не було й не буде, що я їй огидний».
Він замовк, важко і уривчасто дихаючи, а потім продовжив тихіше, немов говорячи вже сам із собою: «Я прийшов до неї того вечора, коли тебе не було вдома, хотів поговорити востаннє, переконати її дати мені хоч один шанс, але вона знову мені відмовила.
Сказала, що ніколи не кохала мене й ніколи не покохає, що хоче, щоб я назавжди залишив її у спокої. Я не пам’ятаю точно, як це сталося, пам’ятаю тільки пелену перед очима, як схопив ніж із кухонного столу в пориві божевільної люті, як вона кричала і намагалася втекти. …
