Я навів довідки. Реаніматолог вищої категорії, несправедливо засуджена системою. Я не можу повернути вам минулі п’ять років, але я можу дати вам майбутнє.
— Він простягнув їй руку. — Мій особистий лікар йде на пенсію. Мені потрібна людина, яка не боїться забруднити руки, щоб врятувати життя.
І я оплачу відновлення вашої ліцензії. Повний курс, найкращі юристи — все, що буде потрібно. Ви повернетеся в медицину. Не як санітарка, а як лікар, яким ви і є.
Олена стояла, не в силах повірити. Сльози, які вона стримувала всю ніч, нарешті прорвалися. Не від горя, а від полегшення. Вона несміливо простягнула свою шорстку, пахнучу дешевим милом руку і потиснула долоню мільярдера.
Через місяць вона увійшла в ту ж лікарню, але не через чорний хід для персоналу. Вона була в білосніжному халаті з бейджиком «лікар-реаніматолог».
Вона йшла коридором, і санітарки, що мили підлогу, підводили голови. Олена зупинялася біля кожної, віталася і всміхалася. Вона пам’ятала, як це — бути невидимою. У її кишені лежав новий, дорогий стетоскоп.
Але в шухляді свого столу, в самій глибині, вона зберігала той самий жовтий канцелярський ніж. Як нагадування про те, що справжній лікар — це не диплом і не халат. Це здатність зробити розріз, коли всі інші відвертаються.
