Вона дістала телефон і набрала номер майстра з відкриття замків, візитка якого висіла біля поштових скриньок.
— Алло. Доброго дня. Мені потрібно змінити личинку замка. Так, терміново. Завтра вранці, годин о десятій. Зможете? Чудово. Двері металеві, китайські, але добротні. І ще, мені потрібно встановити засувку. Таку, яку зовні не відкрити. Так, чекаю.
Потім вона зателефонувала Каті, адміністратору.
— Катю, привіт. Вибач, що у вихідний. Той хлопець, студент, Антон… У тебе є його номер? Так, дай, будь ласка. Мені потрібно з ним зустрітися. Є розмова з приводу його… господині.
Рита вийшла на вулицю. Морозне повітря вдарило в обличчя. Вона вдихнула на повні груди. Дихати було легко.
Зінаїда Захарівна хотіла… спецхарчування? Рита посміхнулася, згадуючи, як днями бачила в зоомагазині акцію на корм для собак великих порід. Величезний пакет, яскравий, із задоволеним лабрадором на упаковці. Поживний, збалансований, економічний. Ідеально підходить для тих, хто любить рахувати чужі гроші й гавкає на господаря дому.
Вона попрямувала до зупинки. Машину вона вирішила залишити у дворі, щоб не викликати підозр. Нехай думають, що вона пішла пішки, принижена і роздавлена. Нехай насолоджуються своїм тріумфом ще 24 години.
Це їхній останній ситий день.
Вереск дриля по металу звучав для Рити краще за будь-яку симфонію Бетховена. Це була музика очищення.
Майстер, кремезний чоловік з мозолистими руками і очима кольору вицвілої джинси, видув металеву стружку із замкової щілини і задоволено хмикнув.
— Все, господине. «Cisa», п’ятий клас захисту, ключі запечатані, розкрити можна тільки автогеном. Ригелі висуваються на чотири сантиметри, тепер хоч поліція штурмуй, хоч колектори.
Рита прийняла важку в’язку ключів. Холодний метал приємно відтягнув долоню. Вага влади.
— Дякую, майстре. Засувку перевірили?
— Ображаєте. Ходить як по маслу. Зовні не відкрити нічим, хоч обсвердлися.
Вона розплатилася готівкою, щедро додавши зверху за терміновість і мовчання.
Коли за майстром зачинилися двері, Рита не стала витрачати час на рефлексію. Годинник цокав, на електронному табло мікрохвильовки горіли цифри 10:45. Родичі пішли пів години тому. Вадим повіз маму в поліклініку: нібито у неї «стрибнув тиск» від учорашнього стресу і «недовкладення» ікри в організм. Насправді, Рита знала: вони поїхали знімати готівку з пенсійної картки Зінаїди, щоб заховати її в кубушку перед майбутньою кредитною атакою на невістку.
У квартирі стояла неприродна, дзвінка тиша. Повітря було просякнуте запахом чужої старості, валокордину і того специфічного душка, який з’являється, коли в будинку живуть люди, що нехтують гігієною заради економії води.
Рита натягнула латексні рукавички — сині, нітрилові, ті самі, в яких вона розкривала гнійні абсцеси. Сьогодні мала відбутися наймасштабніша санація в її житті.
Вона дістала з комори величезні чорні мішки для будівельного сміття на 120 літрів. Валізи? Забагато честі. Валізи вона виставить, звичайно, але складати речі акуратно, стопочкою? Звільніть. Прагматична господиня не витрачає ресурс часу на ворога.
Рита увійшла в спальню. Ватний матрац на підлозі виглядав як лежбище безхатьків. Ковдра збита в жмут, подушки жовті, без наволочок — мабуть, берегли білизну. Вона згребла всю постіль в один жмут і запхала в мішок. Слідом полетіли джинси Вадима, що валялися на стільці, його шкарпетки, розкидані по кутах, і колекція дешевих детективів Зінаїди Захарівни з приліжкової тумбочки. Рухи були скупими, точними, ніякої люті — тільки холодний розрахунок логіста.
— Мінус один, — прошепотіла вона, затягуючи пластикову стяжку на горловині мішка.
У кімнаті свекрухи, колишній вітальні, пахло ще гірше. Тут був вівтар жадібності. На підвіконні вишикувався ряд баночок з водою — «заряджалися» на сонці. У кутку громадилися коробки з якимось ганчір’ям. Рита відкрила шафу. Сукні, халати, кофти, поїдені міллю, — все летіло в чорне черево пластику.
У глибині шафи, під стопкою рушників, рука наткнулася на щось тверде. Бляшана банка з-під індійського чаю зі слоном. Важка. Рита відкрила кришку.
Всередині, перетягнуті аптечною гумкою, лежали п’ятсотенні й тисячні купюри. Пачка товщиною в два пальці. Поруч лежала ощадна книжка на ім’я Зінаїди Захарівни і договір купівлі-продажу земельної ділянки від 2018 року.
Рита перерахувала готівку. Сто тисяч гривень.
«Грошей немає, синку». «Вадику, дай на ліки». «Вадику, оплати піцу».
Вона посміхнулася. Суха зла посмішка торкнулася губ. Це був не просто запас на похорон. Це були гроші, висмоктані з сімейного бюджету за останні роки. Вагонка, зруби, «подарунки мамі». Все осідало тут, у бляшаній банці зі слоном, поки Рита штопала колготки і відмовляла собі в хорошій каві.
Вона не стала забирати гроші — це було б злодійством. А Рита шанувала кримінальний кодекс. Вона просто поклала банку на найвидніше місце — на середину порожнього столу в кухні. Поруч з папкою документів, які вона підготувала вночі.
Речі в мішки. Мішки — в тамбур, за залізні двері, що відокремлюють їхню квартиру і квартиру сусідів від сходової площадки. Тамбур у них був просторий, закривався на ключ. Сусіди, милі пенсіонери, зараз були на дачі. Ніхто не завадить.
Через сорок хвилин квартира була зачищена. Зникли чужі зубні щітки, капці, брудні рушники. Залишилися тільки меблі і відчуття порожнечі. Все, що належало окупантам, тепер лежало горою чорного пластику в тамбурі.
Але двері квартири Рита залишила незамкненими. Вона клацнула засувом нового замка, перевіряючи хід, а потім повернула його у відкрите положення. Пастка повинна бути відкрита, щоб звір міг зайти всередину за приманкою.
Рита прийняла душ, змиваючи з себе відчуття бруду. Одягла чисту білизну, брючний костюм — строгий, кольору графіту. Підфарбувала губи, волосся зібрала в тугий вузол. Спина пряма. Вона сіла за кухонний стіл, поклала руки перед собою і заплющила очі…
