Вона дістала з папки останній документ. Позовна заява про розірвання шлюбу. І поклала зверху в’язку ключів. Старих ключів.
— Це дублікати, які були у вас. Вони більше не працюють.
Вадим тупо дивився на метал.
— В сенсі?
— В прямому. Замки я змінила сьогодні вранці. Ключ тепер тільки у мене. І у вас є рівно п’ять хвилин, щоб покинути приміщення.
Зінаїда Захарівна побагровіла. Вона набрала в груди повітря для скандалу тисячоліття.
— Ти! Та як ти смієш? Я поліцію викличу! Я мати! Я тут прописана! Тобто син прописаний! Ти не маєш права нас виганяти проти ночі! Зима на вулиці!
— На вулиці плюс два. Листопад теплий, — звірилася Рита з уявним «Синоптиком». — А щодо прав? Вадим прописаний, так. Але права власності у нього немає. А ви, Зінаїдо Захарівно, тут взагалі ніхто. Гостя, яка засиділася.
— Що стосується речей? — Рита встала і підійшла до вхідних дверей. — Ваші речі вже упаковані і чекають на вас у тамбурі. Я була настільки люб’язна, що навіть склала ваші труси. Не дякуйте.
Вона розчинила двері навстіж. Погляду сім’ї відкрилася гора чорних сміттєвих мішків, звалена в кутку загального коридору.
— Ти викинула мій матрац, — нагадала Рита, дивлячись в очі свекрусі. — Я упакувала твої ганчірки. По-моєму, це справедливо? За феншуєм. Очищення простору від негативної енергії.
— Вадику, зроби що-небудь! — верескнула Зінаїда, хапаючись за серце (акторська гра була на рівні сільського драмгуртка). — Вона, матір твою, на смітник виставляє! Вдар її! Будь мужиком!
Вадим стиснув кулаки. Він ступив до Рити, бикуючи, намагаючись включити режим альфа-самця, який зазвичай спрацьовував.
— Чуєш, ти, вівця! Ключі дала швидко. І гроші поверни, інакше я тобі зараз…
Рита не ворухнулася. Вона просто підняла телефон, який увесь цей час тримала в руці, екраном до себе.
— Сто два вже набрано, Вадиме. Виклик іде. У мене скрізь стоять камери. Одна в передпокої, — вона кивнула на датчик руху сигналізації, — інша на кухні. Якщо ти мене хоч пальцем зачепиш — ти сядеш. А враховуючи, що у мене є докази фінансових махінацій… Сядеш надовго. Ти хочеш у в’язницю, коханий? Чи краще на дачу, в лазню?
Вадим зупинився. Він був боягузом. Завжди був. Агресія була лише маскою. Перед обличчям реальної загрози він здувся, як проколота кулька. Він подивився на матір, на мішки в коридорі, на холодне чуже обличчя дружини.
— Пішли, мамо! — буркнув він. — Ну її до біса! Психована! Засудимо потім!
— Гроші! Мої гроші! — завила Зінаїда, намагаючись прорватися до столу за банкою.
Рита перегородила шлях.
— Банку заберете. Це ваше. Я чужого не беру. Але спочатку на вихід. Обоє!..
