— Ану, перевір баланс, — скомандувала мати.
Пауза.
— 1800. Гроші є. Чому не списує? Може, вона картку заблокувала?
— З чого б? Вона спить. Телефон он на тумбочці лежав.
Кроки. Важкі, швидкі. Двері спальні розчинилися. Світло з коридору різонуло по очах.
— Рито! Рито! Прокинься!
Вадим стояв над нею, тримаючи телефон як зброю. Обличчя червоне, набрякле.
Рита повільно сіла, мружачись і зображуючи сонну дезорієнтацію.
— Що трапилося? Пожежа?
— Чому у мене оплата не проходить? — гаркнув він, тицяючи їй екраном в обличчя. — Я піцу замовляю, а мені пише «відмова». Ти що зробила?
Рита потерла очі, позіхнула.
— Вадику, ти час бачив? Десята ранку. Яка піца?
— Я їсти хочу. Ми з мамою голодні. Чому картка не працює?
Вона взяла свій телефон, ліниво подивилася на екран.
— А! Напевно, банк заблокував підозрілу активність.
— Яку ще активність?
— Ну як яку? Вчора ввечері за дві години полетіло п’ять тисяч у супермаркеті, потім ще тисяча в алкомаркеті вночі. Банк, напевно, вирішив, що картку вкрали шахраї і намагаються перевести в готівку все під нуль.
Вадим застиг.
— В якому алкомаркеті?
— У магазині «Чарка». Транзакція о 23:40. А потім доставка суші о 00:15. Ще тисяча. Вадику, ти витратив майже вісім тисяч за добу. Система безпеки спрацювала.
Вадим почервонів ще густіше. Він забув, що Рита бачить усі СМС.
— Ну, ми святкували. Що тепер, з голоду подихати? Розблокуй.
— Не можу, — спокійно відповіла Рита, дивлячись йому прямо в очі. — Дзвонити треба, підтверджувати особу, кодове слово називати. А я кодове слово забула.
— Ти знущаєшся?
— Ні. У мене голова не варить після зміни. І взагалі, Вадиме… — Вона зробила паузу, даючи словам повиснути в повітрі. — Грошей там майже не залишилося. Дві тисячі до зарплати. Якщо ми зараз замовимо піцу за шістсот, нам не вистачить на іпотеку. Навіть якщо банк розблокує картку, я не дам витрачати останні.
У кімнату впливла Зінаїда Захарівна.
— Що значить «не даси»? — вкрадливо запитала вона. — Чоловік просить. Йому погано. Йому поправитися треба.
— У тебе чоловікові погано, а ти копійки рахуєш?
— Я рахую не копійки, а борги, Зінаїдо Захарівно.
— Жадібна ти, Рито. Ох, жадібна. Бог тебе покарає за це.
— Мене вже покарали. Квартплатою і цінами на продукти.
Вадим жбурнув телефон на ліжко.
— Коротше так, мені плювати. Знайди готівку. Або перекажи мені на Приват, я зі свого оплачу. Зараз же.
Це був ультиматум. Раніше Рита побігла б шукати по кишенях, позичати у подруг, аби коханий не злився. Зараз вона подивилася на нього і побачила чужого, неприємного мужика з в’ялим животом, який планував розвести її на кредит і кинути.
— Ні, — сказала вона. Слово впало, як цегла на той самий ламінат 33-го класу. Глухо і вагомо.
— Що? — Вадим отетерів. Він не звик чути «ні».
— Ні, Вадиме. Грошей немає. Переказів не буде. Піци не буде. У холодильнику, як сказала мама, є капустка. І яйця. Посмаж собі яєчню. Це безкоштовно.
Зінаїда Захарівна підійшла ближче. Її обличчя змінилося. Маска доброї бабусі сповзла, оголивши жорсткі риси базарної торговки, яку обрахували.
— Ти дивись, Вадику, як вона заговорила. Голодом нас морити вирішила. У власному домі шматка хліба позбавляє.
— Це мій дім, мамо! — Вперше сказав Вадим щось, що віддалено нагадувало захист, але тут же виправився: — В сенсі, наш. Рито, ти не наглій. Розблокуй картку.
— Я сказала «ні»…
