31 грудня. За вікном кухні повільно, ніби знехотя, падає великий сніг. Він лягає на широкі ялинові лапи, на дах лазні, на застиглі в зимовому сні грядки, які я все літо доглядала. У будинку стоїть тиша. Та сама, моя, буденна. Вона густа й тепла, пахне дріжджовим тістом, хвоєю від ялинки, що стоїть у великій кімнаті, і трохи димком із печі.
Я сама. У мої 82 роки самотність у будні — це не покарання, а благословення. У цій тиші я чую себе, чую, як дихає будинок, який ми з покійним чоловіком, Михайлом, будували по цеглинці, по колоді. У будні цей будинок — мій. Він слухається мене, відгукується на кожен мій рух. Рипне мостина, привітається. Загуде піч, замуркоче, як ситий кіт. Але скоро все зміниться. Скоро тиша розіб’ється, як тонке скло.
На зміну їй прилетить галас, гамір, метушня. Приїде сім’я. Мій син Роман зі своєю дружиною Мариною, їхня донька, моя онука Софія, і ще з десяток родичів та друзів. 16 осіб. Я готую на всіх. Гаряче в духовці — гусак з яблуками — вже рум’яниться. На веранді, на холоді, застигає холодець у великих емальованих мисках. Гора олів’є, миска «шуби», пиріжки з капустою та картоплею вже викладені на рушниках, вистигають.
Стіл у великій кімнаті накритий моєю найкращою скатертиною, тією, що з вишивкою. Я її ще дівчиною вишивала. Кожен стібок пам’ятаю. Іноді, ось так, у тиші, я думаю, що моє життя розділилося на два. Одне — спокійне, розмірене, моє власне. А друге — для них. Життя у вихідні та свята. Воно складається з їхніх гучних голосів, їхніх прохань, що звучать як вимоги, їхніх розкиданих речей та брудного посуду.
Тиждень тому я випадково почула телефонну розмову Марини. Я вийшла в сіни по дрова, а вона стояла на ґанку, курила свою тонку цигарку й говорила подрузі, голосно, не соромлячись: — Та куди ми ще на Новий рік? Звісно, на дачу. Стара там уже все приготувала, стіл накрила. Це ж як безкоштовний готель, тільки ще й з домашньою їжею.
Слово «стара» кольнуло, як тонка крижинка під шкіру. Не мама, не Ганна Данилівна. Просто стара. Як функція. Як предмет меблів. Я тоді завмерла за дверима, прислухалася до свого серця. Воно стукнуло раз, другий — рівно, спокійно. Я не стала виходити, не стала нічого говорити. Просто тихо повернулася в дім, у теплу кухню. Навіщо? Що б це змінило?
Я зробила вигляд, що нічого не чула. Переконала себе, що це все заради Софії. Заради моєї дівчинки, яка єдина з них усіх, приїжджаючи сюди, спочатку обіймає мене, а вже потім біжить дивитися, як там її улюблена яблуня… І ось вони приїхали. Скрип гальм, грюкіт дверей, і в мій тихий, теплий дім увірвалося морозне повітря і чужий, вимогливий гамір…
