— Ма! Ти де? Приймай гостей! — Це Роман, мій син. Йому 55, а він усе як хлопчисько, якому всі винні. — Ганно Данилівно, у вас капці є вільні? Бо в цих чоботях ноги втомилися. — Це Марина, невістка. Вона вже господарює в передпокої, командує, куди ставити сумки з шампанським і тортами, купленими поспіхом на заправці.
Вони не привезли із собою дім. Вони привезли із собою вокзал. Галас, метушня, гомін. Мене ніхто не обійняв. Мене просто відсунули, як стілець, що заважає пройти. Я мовчки повернулася на кухню. Моя територія, моя фортеця. Але й сюди вже доносилися їхні голоси, сміх, суперечки про те, яку музику увімкнути. Свято розпочалося.
Я носила на стіл страви. Гусака, пиріжки, салати. Наливала, прибирала, посміхалася. Я була господинею дому, але почувалася прислугою. Вони виголошували тости: за рік, що минає, за здоров’я, за успіх. Голосно, весело, цокаючись келихами над моєю вишитою скатертиною. Я сиділа на чолі столу, але мене ніби не було. Я була фоном для їхнього свята. Прозорим, безмовним.
Після кількох тостів Роман, розчервонілий від шампанського та власної значущості, плеснув у долоні: — А тепер — увага! Подарунки! Усі загомоніли, пожвавішали. Марина дістала з пакета коробки, почала роздавати: комусь светр, комусь парфуми. А Роман із хитрою посмішкою піднявся і підійшов до мене.
У руках він тримав щось довге, безглуздо загорнуте в подарунковий папір. — А це, — він зробив паузу, щоб усі звернули на нас увагу, — це наш головний подарунок. Для нашої мами. Для господині цього дому. Він простягнув мені цей згорток. Він був легкий, майже невагомий. Я взяла його. Папір зашарудів. Я розгорнула.
Всередині була швабра. Найдешевша, з отруйно-синього пластику, з бруднуватою білою ганчіркою на кінці. Така, які продають у господарських магазинах на решту. Вона лежала на моїх колінах — чужорідна, потворна. Тиша в кімнаті тривала лише секунду. А потім Роман вимовив голосно, на весь дім, щоб чули всі шістнадцять осіб: — Це тобі, мамо. Щоб не забувала своє місце.
І він зареготав. Голосно, самовдоволено. Його сміх підхопила Марина, вона верескнула, прикривши рот долонею. Хтось із двоюрідних братів гмикнув, хтось ніяково посміхнувся, відводячи очі. І тільки Софія, моя онука, що сиділа навпроти, дивилася на свого батька. Її обличчя стало білим, як крейда, а в очах стояв такий жах і сором, що мені на мить здалося, ніби це їй, а не мені, зараз плюнули в душу.
У цей момент світ для мене змінився. Увесь галас за столом, сміх, дзенькіт келихів — усе це раптом стало в’язким, далеким, ніби пробивалося крізь товщу води. А потім і зовсім стихло. У вухах залишився тільки тонкий, високий дзвін. Жар від печі, що зігрівав мені спину весь вечір, раптом зник. Мені стало холодно. Не просто прохолодно. Тілом, від самих грудей, розлився могильний, всепроникний холод…
