І вона жила. Готувала вечерю: макарони з котлетами, борщ із вчорашньої курки, гречку з підливою. Дивилася телевізор, сидячи на дивані, поки Тарас клацав мишкою за столом.
Лягала з ним в одне ліжко, слухала його дихання в темряві й лежала без сну, дивлячись у стелю. Вранці вставала, варила каву, йшла на роботу. Усе як завжди.
Усе так, ніби нічого не сталося. Тарас двічі за ці дні питав про ланцюжок. Першого разу за вечерею, між іншим, колупаючи виделкою котлету.
«Ну що? Віднесла в майстерню?» Оксана відповіла, що ще ні, не встигла. Другого разу вранці в суботу, коли вона збиралася в магазин.
«Оксано, ну що ти його не носиш? Я ж старався, вибирав. Навіть образливо». Голос був м’який, майже ображений, але Оксана знову впіймала цей погляд, швидкий, чіпкий, спрямований на її шию, ніби він перевіряв.
«Наступного тижня вдягну, — сказала вона. — Обіцяю». Він кивнув і відвернувся.
На четвертий день, у вівторок, Оксана відпросилася з роботи після обіду, сказала начальникові, що треба до лікаря. Поїхала в лабораторію. У коридорі було порожньо: тільки гули лампи під стелею.
Вона назвала номер заяви, і їй винесли конверт. Вона сіла на стілець біля стіни й розкрила конверт негнучкими пальцями…
