Показала список страв, які потрібно готувати на тиждень, розклад прибирання, телефони постачальників продуктів, лікарів, самого Дмитра Олеговича. Мар’яна записувала все у свій блокнот, кивала, запам’ятовувала. О пів на першу Галина Степанівна сказала, що їй потрібно в місто у справах, і поїхала на таксі.
Мар’яна залишилася одна у величезному будинку. Тиша була абсолютною. Вона зробила собі чай, сіла за стіл на кухні і задумалася.
Згадала дівчинку в кріслі, її порожній погляд, худенькі руки. Згадала свій біль після смерті Тараса, як вона не могла їсти перший тиждень, як усе здавалося безглуздим. Але в неї не було дитини, не було того, хто залежав би від неї.
А у Софійки є батько, але він сховався в роботі. У Софійки є ціле життя попереду, але вона не хоче жити без мами. Мар’яна допила чай і почала готувати обід.
Зварила курку, зробила бульйон, відварила картоплю, нарізала салат. Накрила на стіл у їдальні, хоча знала, що їстиме одна. О першій годині дня вона зателефонувала в кімнату Софійки по внутрішньому домофону, як веліла Галина Степанівна.
Ніхто не відповів. Мар’яна піднялася на другий поверх, постукала у двері. «Софійко, обід готовий, якщо хочеш поїсти».
Тиша. Мар’яна постояла, зітхнула і повернулася вниз. Сіла в їдальні одна, поїла, прибрала посуд.
Після обіду почала прибирання. Пропилососила вітальню, протерла пил, помила підлогу, прибрала в їдальні, бібліотеці, спортзалі. Робота була звичною, руки робили все автоматично, а голова думала про дівчинку нагорі.
До шостої вечора повернулася Галина Степанівна з пакетами продуктів. Вони разом розклали все по місцях. Мар’яна запитала, «Чи буде Дмитро Олегович вечеряти вдома?» Економка зателефонувала йому, потім повідомила, що він затримується на зустрічі, повернеться пізно.
Вечеря не потрібна. Мар’яна все одно приготувала легку вечерю. Омлет, овочі, чай.
Знову зателефонувала в кімнату Софійки по домофону. Знову тиша. Піднялася нагору, постукала.
«Софійко, вечеря готова». «Може, хоч чаю вип’єш?» Ніякої відповіді. Мар’яна повернулася на кухню.
Галина Степанівна сиділа за столом, пила чай з печивом. «Не витрачайте сили!» Я ж казала. «Вона хоч воду п’є?» Вранці випила пів склянки води.
Я заношу їй пляшку з водою, щоранку ставлю на стіл. Увечері перевіряю, скільки випила. Зазвичай грамів сто-двісті за день.
Цього ж не вистачить. Звісно, не вистачить. Тому через тиждень її покладуть до лікарні.
Мар’яна повечеряла мовчки, помила посуд, протерла кухню. Галина Степанівна пішла до себе на третій поверх. Мар’яна теж піднялася до своєї кімнати, але не змогла відразу лягти спати.
Сіла на ліжко, дивилася на фотографію чоловіка. Тарас завжди знав, що робити. Був сильним, рішучим.
Зараз би він сказав, «Мар’яно, не бійся, все вийде. Роби, що серце велить». Але Тараса немає.
Є тільки вона, незнайомий дім, вмираюча дівчинка і власне безсилля. Близько одинадцятої вечора вона почула звук машини у дворі, потім грюкнули двері внизу. Повернувся Дмитро Олегович.
Мар’яна вийшла в коридор, тихо спустилася на другий поверх, почула важкі кроки по сходах. Побачила його краєм ока. Високий чоловік у дорогому сірому костюмі, з втомленим обличчям, сивіючим волоссям, темними колами під очима.
Він піднявся на другий поверх, зупинився біля дверей доньки, постояв кілька секунд, не наважуючись увійти, потім різко розвернувся і пішов до себе в спальню. Грюкнули двері. Мар’яна повернулася до себе, лягла, але довго не могла заснути.
Думала про Софійку, про її батька, про те, як двоє людей живуть в одному будинку, страждають від однієї втрати, але не можуть допомогти одне одному. Вранці Мар’яна прокинулася о шостій, як звикла за роки роботи. Вмилася, одяглася, спустилася на кухню.
Приготувала сніданок, кашу, яєчню, тости, зварила каву. О восьмій ранку спустився Дмитро Олегович, уже одягнений у свіжий костюм, поголений, з портфелем у руці. Побачив Мар’яну, кивнув з вуха.
— Ви нова працівниця? — Так, Мар’яна Іванівна. Дмитро Олегович представився він, хоча це було очевидно. — Галина Степанівна все пояснила вам? — Так, усе зрозуміло.
— Добре. Якщо будуть питання, телефонуйте Галині Степанівні. Я майже завжди на роботі.
Він налив собі кави в термокухоль, взяв тост, відкусив на ходу і вийшов з кухні. Через хвилину грюкнули вхідні двері, завелася машина, звук віддалився. Мар’яна залишилася одна.
Вона піднялася на другий поверх, постукала у двері кімнати Софійки. — Софійко, доброго ранку, сніданок готовий, каша вівсяна з медом. Може, спробуєш? Тиша.
Мар’яна відчинила двері тихо, зазирнула всередину. Софійка лежала в ліжку, відвернувшись до стіни, вкрита ковдрою по саму маківку. На тумбочці стояла пляшка з водою, майже повна.
Мар’яна увійшла, поставила на стіл склянку з теплою водою і скибочку лимона. — Я залишу тут воду свіжу. — Якщо захочеш їсти, я на кухні, — сказала вона тихо і вийшла, прикривши двері.
День пройшов так само, як попередній. Прибирання, готування, тиша. Галина Степанівна займалася рахунками і замовленнями, майже не розмовляла.
В обід Мар’яна приготувала борщ, зробила котлети, покликала Софійку. Знову ніякої відповіді. Увечері Дмитро Олегович повернувся о дев’ятій, пройшов повз кухню, піднявся до себе.
Мар’яна чула, як він зупинився біля дверей доньки, але так і не увійшов. На третій день вранці, коли Мар’яна прибирала вітальню, вона почула тихий звук зверху. Щось впало.
Вона швидко піднялася сходами, прийшла до кімнати Софійки. Двері були прочинені. Мар’яна зазирнула і побачила, що дівчинка стоїть біля книжкової шафи, намагається дістати книгу з верхньої полиці, але руки в неї тремтять, ноги підкошуються.
Софійка потягнулася вище, але не втримала рівновагу і почала падати. Мар’яна швидко увійшла, встигла підхопити її під руки. — Обережно, мила, — сказала вона м’яко, допомагаючи Софійці стати на ноги.
Дівчинка вирвалася з її рук, відсахнулася, притиснулася спиною до шафи. Дивилася на Мар’яну широко розплющеними очима, злякано, як звірятко. Мар’яна підняла руки, показуючи, що не заподіє шкоди.
— Я не хотіла налякати тебе. Просто побачила, що ти падаєш. Яку книгу ти хотіла дістати? Софійка мовчала, важко дихала, дивилася на Мар’яну з недовірою.
Мар’яна повільно підійшла до шафи, подивилася на верхню полицю. Там стояли дитячі книги з яскравими обкладинками. Одна з них трохи виступала, мабуть, до неї й тягнулася Софійка.
— Ось цю? — запитала Мар’яна, вказуючи на книгу з казками Андерсена. Софійка ледь помітно кивнула. Мар’яна дістала книгу, простягнула їй.
Софійка взяла книгу тремтячими руками, притиснула до грудей і швидко пішла до свого крісла біля вікна, опустилася в нього, вкрилася пледом. Відкрила книгу, уткнулася в сторінки. Мар’яна зрозуміла, що розмова закінчена.
Вона тихо вийшла з кімнати, прикрила двері. Серце билося часто. Це був перший контакт, перша реакція Софійки.
Нехай злякана, нехай недовірлива, але реакція. Мар’яна повернулася до своїх справ, але весь день думала про цей момент. Увечері, коли готувала вечерю, вона зробила тепле молоко з медом, налила в красивий кухоль, піднялася до Софійки, постукала.
— Софійко, я принесла тобі молоко з медом. Воно тепле, заспокоює. Можна залишити тут.
Тиша. Мар’яна відчинила двері, увійшла. Софійка сиділа в кріслі, з тією ж книгою читала.
Мар’яна поставила кухоль на стіл поруч. — Якщо захочеш, випий. Я зварила спеціально для тебе, — сказала вона і вийшла.
Через годину, коли піднімалася перевірити, кухоль стояв на тому ж місці, недоторканий. Молоко охололо. Мар’яна забрала його, вилила, помила.
Не засмутилася. Знала, що це буде довго. На четвертий день вранці, коли Мар’яна прибирала коридор на другому поверсі, двері кімнати Софійки прочинилися.
Мар’яна обернулася. Софійка стояла в дверному прорізі у своїй піжамі, боса, бліда. Дивилася на Мар’яну мовчки.
— Доброго ранку, Софійко! — сказала Мар’яна, зупиняючи пилосос. — Як ти спала? Софійка не відповіла, але й не пішла.
Стояла, тримаючись за ручку дверей. Мар’яна присіла навпочіпки, щоб бути на рівні очей дівчинки. — Хочеш, я принесу тобі сніданок? Млинці спекла твої улюблені.
Галина Степанівна казала, що ти їх любиш. Софійка похитала головою. Повільно, але похитала.
Перша усвідомлена комунікація. Мар’яна кивнула. — Добре.
Якщо захочеш, я залишу на кухні, гаразд? Софійка постояла ще кілька секунд, потім розвернулася і повернулася в кімнату, зачинивши двері. Мар’яна видихнула. Це був прогрес.
Маленький, але прогрес. Вона закінчила прибирання, спустилася на кухню, розповіла Галині Степанівні про те, що сталося.
Економка слухала, кивала, але скептицизм не зникав з її обличчя. Може, вона просто виходила подивитися, хто шумить. Не тіште себе надією.
Але вона вийшла сама, подивилася на мене, навіть відповіла жестом. Наполягала Мар’яна. — Подивимося.
Галина Степанівна знизала плечима. Головне, щоб вона почала їсти. Решта неважливо.
В обід Мар’яна приготувала легкий курячий бульйон. Прозорий, ароматний. Налила в красиву піалу, поклала поруч ложку, шматочок хліба, піднялася до Софійки.
Постукала, увійшла. Софійка знову сиділа в кріслі з книгою. Підняла очі, подивилася на Мар’яну, потім на піднос.
— Принесла тобі бульйон. Він легкий, теплий. Просто спробуй один ковточок, добре? Мар’яна поставила піднос на стіл, відступила.
— Я залишу тут. Не буду заважати тобі читати. Вона вийшла, але не зачинила двері до кінця.
Залишила маленьку щілину. Спустилася на перший поверх, але не пішла далеко. Стояла в коридорі, прислухалася.
Минуло хвилин десять. Тиша. Потім вона почула тихий звук.
Ложка торкнулася піали. Серце Мар’яни підстрибнуло. Вона затамувала подих.
Ще один звук. Ложка знову. Мар’яна повільно піднялася сходами.
Тихо підійшла до дверей. Зазирнула в щілину. Софійка сиділа за столом, тримала ложку тремтячою рукою.
Дивилася на бульйон. Піднесла ложку до губ, зупинилася. Обличчя спотворилося, очі наповнилися сльозами.
Вона поставила ложку назад, закрила обличчя руками, беззвучно плакала. Мар’яна відчула, як клубок підкотився до горла. Вона тихо увійшла в кімнату, підійшла до Софійки, присіла поруч.
— Софійко, що сталося? Чому ти плачеш? Софійка прибрала руки від обличчя, подивилася на Мар’яну крізь сльози. — Мама… варила… такий… бульйон! — сказала вона уривчастим голосом. Перші слова, які вона вимовила за чотири дні.
Мар’яна відчула, як защипало в носі. Вона взяла маленьку холодну руку Софійки у свою. — Я знаю, мила.
Знаю, як це боляче. Але мама не хотіла б, щоб ти голодувала. Вона хотіла б, щоб ти їла, росла, жила.
Софійка дивилася на Мар’яну довгим поглядом, повним болю і питань. — Якщо я буду їсти, я забуду її смак, забуду, як вона готувала, забуду, як ми сиділи разом за столом, — прошепотіла дівчинка. Мар’яна стиснула її руку міцніше….
