— Швидше за все, страховий поліс. На випадок моєї смерті. Вигодонабувач — він. Сума велика. Досить велика, щоб вирішити всі фінансові проблеми.
— Але чому? — голос Олени зірвався на крик. — Чому він? Ми разом п’ять років. Я люблю його.
Він не може…
— Може, — перебила Астрід. — Гроші. Завжди гроші. Або інша жінка. Або борги. Або все разом. Ти заробляєш гроші. Але мертвою ти коштуєш ще більше. Простіше позбутися і жити спокійно.
Олена закрила обличчя руками. Це неможливо.
Це не може бути правдою. Сергій — її чоловік. Вони спали в одному ліжку. Снідали разом. Будували плани. Як він міг? Як узагалі можна дійти до такого?
— Що мені робити? — запитала вона крізь сльози. — Мені нікуди йти. Я не можу повернутися додому. Не можу.
— Можеш, — жорстко сказала Астрід. — І повинна. Але не одна. Спочатку ми викличемо допомогу. Правильну допомогу. — Вона піднялася, притиснувши немовля до грудей, дістала телефон.
— Що ви робите? — Олена витерла сльози.
— Дзвоню в швидку. Терміново.
Астрід набрала номер, піднесла телефон до вуха.
— Тобі потрібен медичний запис. До того, як щось трапиться. Розумієш? Це важливо. Ти повинна бути на обліку. Тебе повинні оглянути. Записати діагноз. Зафіксувати, що був контакт з подразником. Що існувала загроза життю. Інакше потім не доведеш. Алло?
Пролунав голос диспетчера: «Швидка допомога слухає».
— Тут жінка з нападом астми, — чітко сказала Астрід. — Вона понюхала квіти. Вона задихається. Потрібна термінова допомога. Адреса: вулиця Шевченка, будинок 12. Біля магазину «АТБ».
Олена слухала цю розмову як уві сні. Все відбувалося занадто швидко. Занадто нереально. Ще годину тому вона була щаслива. Підвищення. Радість. А тепер стоїть на вулиці. Тремтить від холоду і страху. І дізнається, що чоловік хотів її вбити.
— Вони їдуть, — Астрід прибрала телефон. — Хвилин десять. Сідай. Дихай рівно. Не панікуй.
Олена опустилася навпочіпки, притулилася спиною до стіни. Дихати було справді важко. Не знала тепер — від страху чи від того, що вдихнула частину тієї отрути, що була в букеті.
— А якщо?.. Якщо вони приїдуть і скажуть, що все нормально? Що ніякої отрути немає? Тоді я помилилася.
— Просто, — відповіла Астрід. — Але я не помиляюся. Не в таких речах. Мої видіння мене ще не підводили.
Машина швидкої з’явилася через вісім хвилин. Білий фургон з червоними смугами і мигалками зупинився біля тротуару. З нього вийшли двоє: чоловік років п’ятдесяти в білому халаті і молода дівчина з сумкою.
— Де хвора? — запитав лікар.
— Тут, — Астрід вказала на Олену.
Лікар підійшов, сів поруч.
— Як вас звати?
— Олена. Сергіївна Кравцова.
— Що трапилося, Олено Сергіївно?
— Я… У мене астма. Був контакт з квітами. Із сильним запахом. І почалося. Стало важко дихати.
Лікар кивнув, дістав стетоскоп.
— Покажіть свій інгалятор.
Олена порилася в сумці, простягнула. Лікар оглянув, кивнув.
— Коли востаннє користувалися?
— Півгодини тому. Може, трохи більше.
— Зараз послухаю легені. Дихайте глибоко.
Він приклав стетоскоп до спини, слухав довго, хмурячись. Потім зняв трубки, подивився на Олену серйозно.
— Хрипи є. Дихання ускладнене. Вам потрібна госпіталізація.
— Ні, — швидко сказала Олена. — Я не хочу в лікарню. Просто… Можна просто зафіксувати? Що був напад? Що була загроза?
Лікар насупився.
— Навіщо вам це?
Астрід зробила крок уперед.
— Це важливо. З особливих причин. Їй потрібна довідка. Що був контакт з небезпечною речовиною, що це могло призвести до смерті.
Лікар подивився на Астрід, потім на Олену, потім на букет, що лежав віддалік на асфальті.
— Це ті квіти?
— Так, — кивнула Олена.
Лікар встав, підійшов до букета, нахилився. Понюхав обережно. Обличчя його змінилося.
— Це незвичайний запах, — сказав він повільно. — Це дійсно сильний подразник. Для астматика це може бути смертельно небезпечно. Хто вам це подарував?
