тут живіт пронизав пекучий біль, такий, що в Аліни навіть в очах потемніло. Потім ніби відпустило, але через мить все повторилося знову.
Аліна обняла живіт руками і скорчилася на ґанку. Біль накочував хвилями. Аліна більше не могла думати ні про Льошку, ні про грошові проблеми, що звалилися на їхню родину. Все стало неважливим, аби минув цей пекельний біль. Аліна з останніх сил покликала на допомогу.
Люди в білих халатах, каталка, яскраве світло лампи в операційній. Аліні ставили якісь запитання. Та відповідала іноді явно невпопад. А потім хтось надів їй на обличчя маску і попросив дорахувати від десяти до одного. Аліна зосередилася і почала рахувати.
Незабаром настала блаженна темрява, і прийшов спокій. Аліна відчувала, що ширяє в чомусь м’якому і ніжному. Головне, минув болісний біль. Ніяких думок, тривог, страхів. Тільки тиша і спокій.
Аліна навіть трохи засмутилася, коли, розплющивши очі, виявила себе в світлій лікарняній палаті. У роті страшенно пересохло, язик ніби приклеївся до піднебіння, неприємні відчуття. Аліна лежала під крапельницею. До її грудей були пристебнуті якісь дроти. Дівчина відчувала у всьому тілі дивну легкість. Вона машинально схопилася за живіт.
Живота не було. Як таке можливо? У Аліни від страху і тривоги холодний піт на лобі виступив.
— Гей, хто-небудь! — крикнула з усіх сил Аліна.
Але голос її прозвучав тихо, ледь чутно. Правда, пацієнтку все ж помітили. На її поклик до палати увійшла жінка в білому халаті, чи то лікар, чи то медсестра.
— Де моя дитина? — Аліна поставила запитання, від відповіді на яке залежало все її життя. Їй ще ніколи не було так страшно.
— Дівчинка твоя в палаті для недоношених. Вона жива, — поспішила заспокоїти пацієнтку співробітниця лікарні. — У тебе передчасні пологи почалися, на нервовому ґрунті. Добре ще, що ти в лікарні в цей час перебувала. Допомогу швидко надали.
— Вона жива? — ще раз уточнила Аліна.
— Так, жива. Хороша дівчинка, міцненька. Але її потрібно доростити в кувезі. Все-таки недоношена. Я багато таких дітей бачила. З цією все добре буде. Ні, ну, реабілітація потрібна, звичайно, не без цього. Але дитина некритична, не хвилюйся.
Аліна вдячно кивнула головою. Головне, що Сонечка жива. Молода мама відразу повірила словам жінки в білому халаті. З її донькою і справді все буде добре.
За іронією долі, у жінки, яка пізніше врятує Аліну і Льошку, теж цього дня народилася дитина. І теж недоношена. Але, на відміну від Аліни, вона вислуховувала від лікарів зовсім інші прогнози. Її малюкові не давали жодних шансів.
— А можна… можна мені на доньку поглянути?
— А ось це пізніше. Ти зараз і сама занадто слабка. Крові багато втратила і взагалі. Ми тут всі в курсі, що з твоїм чоловіком сталося. Звичайно, ти рознервувалася, от і народила раніше часу.
— А чоловік мій, ви не знаєте, є якісь про нього новини?
— Знаю, що живий. Зараз у реанімації. Більше нічого.
І потекли тривожні дні, наповнені страхом за доньку і чоловіка, уколами, таблетками, болісними процедурами. Аліна відчувала, як до неї повертаються сили. Це і добре. Тому що сили-то їй якраз і знадобляться. У неї тепер на руках опиняться чоловік-інвалід і новонароджена донька, яка потребує посиленого догляду через недоношеність. А грошові проблеми ніхто не скасовував. Чи впорається Аліна з усім цим поодинці?
Медперсонал, знаючи історію молодої матусі, намагався її підтримувати хто чим міг. Їй щодня розповідали про стан Льошки. Чоловіка вже перевели з реанімації, він навіть почав рухати руками, говорити, навчився сидіти. А ось з ходінням справи йшли набагато гірше. Все вказувало на те, що Льошка ніколи не встане з інвалідного крісла.
З Сонечкою все дійсно було добре. Вона росла, міцніла і, найголовніше, набирала вагу. Аліну провели до доньки на третій день після появи малятка на світ. Соня лежала в своєму кувезі, така маленька, беззахисна. Її крихітне тільце було обплутане дротами. І все ж на тлі своїх однопалатників дівчинка виглядала найміцнішою. Поруч знаходилися малюки, що народилися набагато раніше встановленого терміну. Соня все ж провела в утробі матері сім місяців.
Скоро Аліну виписали з лікарні, але жінка все одно тепер щодня приїжджала сюди, щоб відвідати Соню і Льошку і дізнатися про їхній стан у лікарів. Льошка хоробрився, боляче було бачити молодого і колись сильного чоловіка в інвалідному візку. Але він запевняв, що скоро оговтається і з новими силами візьметься за роботу, тому що досить дурня валяти і боки належувати.
Льошка з ніжною посмішкою розглядав фотографії Соні. «От би скоріше встати на ноги і побачити доньку, — мріяв він. — Буду носити її на плечах по парку, косички навчуся заплітати».
Аліна сумно посміхалася. Судячи з того, що говорив їй лікуючий лікар, Льошка навряд чи встане. Шанс був, але… На реабілітацію були потрібні величезні гроші, де їх взяти?
Величезне спасибі лікарям, вони допомогли швидко оформити Льошці інвалідність. А це соціальні виплати і хоч якийсь обсяг безкоштовних медичних послуг. Тільки всього цього мало, мізерно мало для повного відновлення Льошки. А тут ще й господар вантажівки щодня дзвонив і вимагав грошей.
Жінці навіть довелося вийти на роботу. Тепер вона мила вранці і ввечері під’їзди. Які-не-які, а гроші. Часу у неї поки що було вдосталь, Соня-то в лікарні перебувала.
Минув ще близько місяця, і ось з лікарні виписали Льошку. Він повернувся додому в інвалідному візку. Добре ще, що в їхньому під’їзді були пандуси. Але незручностей і так вистачало. Так, важко було Льошці звикати до своєї нової дійсності. Але він не сумував і ще й Аліну підтримував. І шукав роботу. Штудіював інтернет у пошуках заробітку для неходячих людей. Вакансій було мізерно мало.
І ось нарешті виписали Сонечку. Радості молодих батьків не було меж, незважаючи на безнадійну, здавалося б, ситуацію. Льошка швидко навчився всім маніпуляціям з немовлям. І купати, і годувати, і підгузки міняти.
Бачачи, що молодий батько справляється цілком собі непогано, Аліна зважилася вийти на роботу.
— Грошей нам не вистачає, ти вдома все одно з дитиною впораєшся. Повернуся в їдальню, виходу іншого немає.
Льошка змушений був погодитися. Аліна бачила, що йому дуже важко від цього. Ще б пак. Стільки часу бути головним годувальником, а тепер сісти на шию дружині. Але виходу у молодої сім’ї дійсно не було. Потрібно оплачувати житло, харчуватися, борг віддавати.
Гроші, які Льошка вже пару років відкладав на майбутнє житло, розлетілися з космічною швидкістю. Частина пішла на ліки, частина — на погашення вартості вантажівки. Це був важкий час. Аліна цілодобово пропадала на роботі, працювала у дві зміни.
Льошка як міг справлявся вдома. Йому теж доводилося нелегко. Сонечка росла хворобливою, давалися взнаки наслідки недоношеності. Їй були потрібні ліки, дорогі вітаміни, нескінченні консультації та огляди фахівців. Аліна з ніг збивалася. Льошка теж виглядав вичавленим як лимон. Він брав підробітки, заробляв копійки, але і без діла сидіти теж не міг. Соня була повністю на ньому. Тільки глава сімейства вважав, що цього недостатньо.
І все одно грошей катастрофічно не вистачало. Навіть візочок для Соні було ні на що купити. Він був дуже потрібен хоча б для того, щоб возити дівчинку в поліклініку.
Одного вечора Аліна поверталася додому з роботи. Вже сутеніло. Спина і ноги гули від втоми. В голові роїлися важкі думки. Не так уявляла собі Аліна сімейне життя. У мріях вона бачила себе, як прогулюється парком з візочком, в якому лежить ошатне немовля. Аліна часто проводжала поглядом таких молодих матусь. Йдуть собі спокійні, умиротворені, щасливі і навіть не здогадуються про те, як же їм пощастило. Пощастило в тому, що вони можуть ось так от вільно гуляти зі своїми малюками і присвячувати їм весь свій час. А у їхньої Сонечки навіть візочка немає…
