Олена Вікторівна кивнула. — А Дмитро? Не хотілося осипати його золотом? — Це було найскладнішим, — зізналася я. — Ночами не спала, думаючи, чи не обділяю я його? — І що переконало? — Результат, — відповіла я. — Він виріс людиною. Особистістю, а не мажором. Олена Вікторівна подивилася на балкон, де сміялися діти.
— Ви виростили чудового хлопця, — сказала вона з ноткою білої заздрості. — А у вас прекрасна донька, — відповіла я. — Вона вміє працювати над собою. Повертаючись на терасу, я відчула глибоке задоволення. Ми не стали ідеальною картинкою з реклами майонезу, але ми стали чесними. Залишилися шрами, але з’явилася база — щирість.
Готовність бути собою. Через рік прийшла новина: Діма і Таня чекають на дитину. Я стану бабусею. Коли вони оголосили про це в моїй квартирі на Оболоні, ця радість затьмарила всі мої кар’єрні піки. «Ми знаємо, що рано», — сказала Таня, — «але якщо буде дівчинка, назвемо Галиною». Я просльозилася. «Це честь», — прошепотіла я.
«І ми хочемо, щоб ти була поруч», — додав Діма. Я усміхнулася крізь сльози. «Без таємниць», — пообіцяла я. «Без таємниць», — луною відгукнувся він. Провівши їх, я вийшла на балкон і подивилася на вогні Києва. Я думала про шлях, що почався з тієї авантюри в ресторані. Як би все склалося, якби я відкрилася відразу?
Був би ввічливий холод, ліцемірні усмішки та дорогі подарунки з порожніми очима. Ми б втратили шанс на справжню близькість. Іноді потрібен шок, щоб побачити правду. Перед сном я глянула на шафу з костюмами. А в кутку висіла та сама сіра сукня. Я зберігаю її як нагадування: сміливість бути собою коштує дорожче за шовки.
Справжнє багатство — це не речі, а люди і вчинки. І коли моя внучка запитає, я скажу їй: наша ціна не залежить від цифр. Тільки від душі. Справжнє багатство не кричить. Воно шепоче. З цією думкою я заснула. Не як віцепрезидент, а просто як Галина. Щаслива жінка.
Чи хочете ви, щоб я допоміг вам відредагувати або змінити тональність будь-якої частини цієї історії?
