Дмитро заглянув на кухню:
— Скоро вечеря?
— Скоро, — глухо відповіла Таня.
— Чудово, я в залі, покличеш.
Він пішов. Таня встала, перевірила курку. Майже готова. Ще хвилин десять.
Вона дістала тарілки, накрила на стіл. Розклала прибори. Курка дійшла, і вона виклала її на блюдо.
— Вечеря готова, — покликала вона.
Дмитро і Людмила Сергіївна прийшли, сіли за стіл. Таня розклала курку з овочами по тарілках. Свекруха спробувала, скривилася:
— Суха, треба було під фольгою тримати.
Таня нічого не відповіла, просто сіла і почала їсти. Дмитро жував мовчки, дивився в телефон. Людмила Сергіївна доїла половину порції, відсунула тарілку:
— Не можу більше, несмачно.
Таня встала, почала прибирати зі столу. Свекруха пішла у вітальню. Дмитро допив чай:
— Танюш, я піду, гаразд? Втомився щось.
— Іди, — тихо сказала Таня.
Він пішов. Таня помила посуд, витерла стіл, вимкнула світло і пішла в спальню. Лягла на ліжко, не роздягаючись. Лежала і дивилася в стелю. Всередині все боліло. Від втоми, від образи, від безсилля.
Субота минула так само. Прибирання, готування, причіпки свекрухи. Дмитро весь день дивився футбол. Таня мовчки робила свою роботу, не сперечалася, не заперечувала. Просто робила і терпіла.
А в неділю сталося те, що мало статися. Таня прокинулася з важкою головою. Погано спала, знову снилися якісь тривожні сни. Встала, одяглася, вийшла на кухню. Людмила Сергіївна вже сиділа за столом з кавою.
— Доброго ранку, — сказала Таня.
— Ранок, — кивнула свекруха. — Сьогодні зроби щось смачне на обід. Може, суп?
— Добре.
Таня поснідала, прибрала зі столу. Дмитро встав пізно, ближче до полудня. Прийшов на кухню сонний:
— Доброго ранку. Що на обід?
— Суп буду варити.
— О, чудово.
Він пішов у вітальню. Увімкнув телевізор. Знову футбол. Таня дістала з холодильника м’ясо, овочі, поставила каструлю з водою на плиту. Почала чистити картоплю. Людмила Сергіївна увійшла на кухню, стала поруч, подивилася на обробну дошку:
— Ти картоплю для супу ріжеш?
— Так.
— Ну дивись, ріж акуратно. Минулого разу була вся різна, негарно.
Таня мовчки продовжувала різати. Намагалася кубики робити однаковими. Свекруха стояла поруч, спостерігала. Таня відчувала її погляд, і від цього руки починали тремтіти.
— Крупнувато, — раптом сказала Людмила Сергіївна. — Треба дрібніше.
Таня стиснула ніж у руці, промовчала, продовжувала різати. Свекруха нахилилася ближче:
— Ти чуєш мене? Я кажу, крупнувато.
— Чую, — тихо відповіла Таня.
— Тоді перероби.
Таня зупинилася, подивилася на картоплю. Кубики були нормальні, не крупніші, ніж зазвичай, але сперечатися безглуздо. Вона взяла кілька шматочків, почала різати дрібніше. Людмила Сергіївна стояла поруч, дивилася.
Потім раптом взяла зі столу ополоник і різко вдарила Таню по голові.
— Хто так ріже, нездаро?
