— Повернуся, — кивнула Таня, — але до тебе сюди, а не до мами.
— Зрозуміло. А речі забереш?
— Завтра заберу.
Наступного дня, у п’ятницю, Таня приїхала в ту саму квартиру, де прожила два роки. Піднялася на ліфті, подзвонила у двері. Відкрив Дмитро.
— Заходь, — сказав він тихо.
Таня увійшла. У квартирі пахло чимось горілим. На кухні стояла каструля з пригорілою кашею. Дмитро помітив її погляд:
— Мама намагалася готувати. Не дуже виходить.
Таня промовчала. Пройшла в спальню, почала збирати речі. Дмитро стояв у дверях:
— Може, хоч поговориш з нею? Вона справді переживає.
— Де вона?
— У своїй кімнаті. Сидить, ображається.
Таня закінчила складати речі в сумку, закрила блискавку. Подивилася на чоловіка:
— Діма, твоя мати два роки перетворювала моє життя на пекло. Вона не переживає. Вона злиться, що я посміла піти, що посміла не послухатися. Різницю відчуваєш?
— Ну, може, ти права.
— Я точно права.
Вона взяла сумку, пішла до виходу. У коридорі зіткнулася з Людмилою Сергіївною. Свекруха стояла біля дверей своєї кімнати, дивилася на невістку з неприхованою злістю.
— Йдеш? — запитала вона холодно.
— Так.
— І думаєш, він без мене проживе?
