Дмитро обернувся:
— А обід?
— Зроблю, коли повернуся.
— Гаразд, іди.
Людмила Сергіївна навіть не повернула голови. Просто дивилася в екран. Таня вийшла з квартири і відчула, як всередині стало трохи легше. Хоч ненадовго, але свобода.
Катя вже чекала за столиком біля вікна. Побачила Таню, помахала рукою. Вони обнялися, сіли. Офіціантка принесла меню.
— Як ти? — запитала Катя. — Давно не бачилися.
— Та нормально, — Таня спробувала посміхнутися. — Робота, дім — все як завжди.
Катя уважно подивилася на подругу:
— Танько, у тебе вигляд змучений. Щось трапилося?
Таня хотіла сказати «ні, все добре». Але раптом зрозуміла, що більше не може мовчати. Не може робити вигляд, що все чудово. Тому що всередині все кипіло, давило, рвалося назовні.
— Катю… — почала вона тихо. — Я втомилася. Я так втомилася, що іноді просто хочеться все кинути і піти.
Подруга нахилилася ближче:
— Розкажи, що відбувається.
І Таня розповіла. Про переїзд до свекрухи, про постійні причіпки, про те, як Людмила Сергіївна контролює кожен крок, кожну дію. Про те, як Дмитро робить вигляд, що нічого не відбувається. Про те, як вона відчуває себе прислугою в чужому домі.
Катя слухала, хмурилася. Коли Таня закінчила, вона похитала головою:
— Танько, це ненормально. Ти розумієш?
— Розумію. Але що я можу зробити? Дмитро не хоче з’їжджати. Каже, що ми збираємо на квартиру. Але гроші йдуть на життя, на продукти, на всякі дурниці. Нічого не відкладається.
— А ти з ним серйозно говорила?
— Намагалася. Він відмахується. Каже: «Потерпи, мама характерна. Вона звикне».
— Два роки минуло. Вона не звикла?
— Ні. Навпаки, стало гірше.
Катя взяла Танину руку:
— Слухай, а ти не думала просто піти? Ну, хоч тимчасово. Винайняти кімнату, пожити окремо. Може, чоловік твій тоді схаменеться?
