Таня задумалася. Насправді вона думала про це. Не раз. Але щоразу зупиняло одне.
— А раптом Дмитро не схаменеться? А раптом він вирішить, що я його кинула, і взагалі перестане спілкуватися? Раптом свекруха ще більше налаштує сина проти мене? Боюся, — зізналася вона. — Боюся, що все стане тільки гірше.
— А гірше вже нікуди, Танько. Ти сама подумай. Ти живеш у постійному стресі. Тебе принижують щодня. Чоловік тебе не підтримує. Ти що, так і будеш терпіти до кінця життя?
Таня опустила очі. Катя мала рацію. Звичайно, мала рацію. Але одна справа — розуміти це розумом, і зовсім інша — зважитися на вчинок.
— Я подумаю, — пробурмотіла вона.
— Думай швидше. А то зовсім загноблять.
Вони ще посиділи, поговорили про роботу, про погоду, про всякі дурниці. Але розмова про свекруху застрягла в голові Тані скалкою. «Катя права. Треба щось робити. Не можна так жити далі».
Коли Таня повернулася додому, було вже п’ять вечора. Дмитро зустрів її на порозі:
— Ну, нарешті. Ми вже зголодніли. Мама каже, хоче котлет.
Таня мовчки пройшла на кухню, дістала з холодильника фарш. «Котлети. Значить, котлети». Вона увімкнула плиту, дістала сковороду, почала ліпити.
Людмила Сергіївна заглянула на кухню:
— Ти цибулю у фарш додала?
— Так.
— А яйце?
— Так.
— Дивись, щоб не підгоріли. Минулого разу підгоріли.
Таня стиснула зуби і промовчала. Свекруха пішла. Таня ліпила котлети і думала про те, що сказала Катя. Може, справді піти? Хоча б на час. Показати Дмитру, що так більше не можна.
Котлети засмажилися. Таня виклала їх на тарілку, поставила на стіл. Покликала чоловіка і свекруху. Вони прийшли, сіли, почали їсти. Дмитро жував мовчки. Людмила Сергіївна теж мовчала. Потім відклала виделку і сказала:
— Жорсткуваті. Треба було фарш краще відбити.
Таня не витримала:
— Людмило Сергіївно, може, вам самій наступного разу приготувати? Якщо вам не подобається, як я готую.
Свекруха підняла брови:
— Що це з тобою? Образилася?
— Я не ображаюся. Просто втомилася від постійних зауважень. Кожного дня все не так.
— Ну, вибач. Я звикла до якості. Я все життя готувала добре. У мене смак є. А ти ще вчишся. Ось я тебе і вчу.
— Два роки вчите. Може, досить уже?
Людмила Сергіївна підібгала губи і подивилася на сина:
— Діма, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
Дмитро підняв очі від тарілки:
— Таню, ну що ти? Мама ж не зі зла. Просто хоче допомогти.
Таня подивилася на чоловіка і раптом зрозуміла: він ніколи не стане на її бік. Ніколи. Для нього мама завжди буде права. Завжди.
Вона встала з-за столу і вийшла з кухні. Пройшла в спальню, закрилася. Сіла на ліжко і закрила обличчя руками. Всередині все клекотіло: образа, злість, безсилля і страх. Страх, що це ніколи не закінчиться.
Увечері Дмитро прийшов у спальню. Сів поруч, спробував обійняти.
— Ну що ти засмутилася? Мама не хотіла тебе образити.
Таня відсторонилася:
