— Діма, твоя мама щодня мене ображає. Кожного божого дня. І ти цього не бачиш.
— Бачу. Але що я можу зробити? Вона така. Характер у неї такий.
— Ти можеш стати на мій бік. Ти можеш сказати їй, щоб вона перестала мене вчити. Ти можеш запропонувати зняти окреме житло.
Дмитро зітхнув:
— Танюш, ну ми ж збираємо на квартиру. Якщо з’їдемо, все піде на оренду. Доведеться починати спочатку.
— А якщо ми не з’їдемо, я просто з’їду з глузду.
— Не говори дурниць. Потерпи ще трохи. Ну рік, максимум два. Назбираємо на початковий внесок, візьмемо іпотеку.
Таня подивилася на чоловіка:
— Два роки. Діма, ти розумієш, про що говориш? Я ще два роки повинна терпіти, як твоя мати мене принижує?
— Не принижує вона тебе. Просто прискіпується. Ну потерпи, будь ласка.
Він погладив її по плечу і вийшов з кімнати. Таня залишилася сидіти на ліжку і дивитися в стіну. «Два роки. Ще два роки такого життя. Ні, не витримаю».
Вона лягла, натягнула ковдру на голову і заплющила очі. Всередині все нило, боліло. Хотілося плакати, але сліз не було. Просто порожнеча і втома.
Вночі Таня майже не спала. Ворочалася в ліжку, дивилася в стелю, слухала, як хропе Дмитро. Думала про те, що сказала Катя. Піти. Може, справді варто показати чоловікові, що вона не іграшка і не прислуга. Що у неї теж є межа терпінню. Але страшно було. Куди йти? До матері? Вона зрадіє, звичайно, але місця мало, живе в однокімнатній квартирі. До Каті? Незручно, у неї своя сім’я. Винаймати кімнату? На які гроші? Зарплата невелика, ледве вистачає на дрібниці.
Таня заплющила очі і спробувала заснути. Не виходило. Думки крутилися в голові, не давали спокою. Вона лежала до ранку, так і не зімкнувши очей толком.
Ранок настав сірий і тужливий. Таня встала, одяглася, вийшла на кухню. Людмила Сергіївна вже сиділа за столом з кавою. Побачила невістку, кивнула:
— Доброго ранку! Ти щось бліда. Погано спала?
— Нормально, — коротко відповіла Таня.
— Ну, гаразд. Сьогодні неділя. Приготуй щось смачне на обід. Діма любить печеню. Зробиш?
Таня кивнула. Свекруха допила каву, встала і пішла в кімнату. Таня залишилася стояти посеред кухні і дивитися у вікно. За склом мрячив дощ. Краплі стікали вниз, зливалися в струмки. Все сіре, мокре, тужливе, як і її життя.
Неділя почалася з того, що Таня прокинулася з важкою головою. Ніч знову видалася неспокійною. То засинала, то прокидалася. Ворочалася. Сни якісь тривожні снилися. А під ранок взагалі перестала спати. Лежала і дивилася в стелю, слухала, як дощ барабанить по підвіконню.
Дмитро спав міцно, розкинувшись на все ліжко. Йому добре. Вихідний. Можна відіспатися. Таня акуратно вибралася з-під ковдри, накинула халат і вийшла в коридор. На кухні було тихо. Людмила Сергіївна ще не вставала. Хоч якась передишка.
Таня поставила чайник, сіла біля вікна. Дощ скінчився, але небо залишилося сірим, низьким. Хотілося просто сидіти ось так, у тиші, ні про що не думати. Але думки лізли в голову самі собою. Вчорашня розмова з Катею крутилася в пам’яті. Піти? Показати, що так не можна? Легко сказати. А як це зробити? І головне, чи вистачить сил?
Чайник закипів, Таня заварила чай, відпила гаряче. За вікном пролетіла ворона, сіла на гілку тополі, каркнула. Таня провела її поглядом і подумала: «От би так само просто взяти і полетіти. Без пояснень, без виправдань. Просто розправити крила і полетіти».
У коридорі почулися кроки. Людмила Сергіївна увійшла на кухню — свіжа, зачесана, в домашньому костюмі. Побачила Таню, кивнула:
— Доброго ранку. Ти рано встала?
— Так, не спалося.
— Зрозуміло. Ти про печеню пам’ятаєш? Діма її дуже любить. Зроби з картоплею і морквою, як я тебе вчила.
Таня кивнула. Свекруха налила собі кави, сіла навпроти. Мовчала, пила маленькими ковтками. Таня допила чай і встала:
— Сходжу в магазин, м’ясо куплю.
— Бери яловичину, не свинину. Діма свинину не дуже любить.
— Добре.
Таня одяглася і вийшла на вулицю. Дихати стало легше. Пройшлася пішки до магазину, не поспішала. Хотілося побути одній, без цього постійного контролю, без оцінюючого погляду свекрухи. У магазині взяла яловичину, картоплю, моркву, цибулю — все, що потрібно для печені. Розплатилася, пішла назад.
Вдома Дмитро вже прокинувся, сидів на кухні з телефоном. Побачив Таню, посміхнувся:
— Привіт, печеню будеш робити?
