Відповіді не було ні в лікаря, ні в служби охорони, ні в техніків. Жіночий блок обслуговували працівниці, чоловіки не мали права заходити до його житлової зони, а центральні монітори лише показували те, що відбувається, і не давали черговим фізичного доступу до камер. Віктор Степанович розпорядився створити внутрішню комісію й до з’ясування обставин відсторонити від чергувань усіх, хто міг бути пов’язаний із камерою №17. Дмитра Левченка перевірили першим, бо саме він побачив непритомність, однак журнали підтвердили: до Оксани він ніколи не наближався.
Комісія підняла записи за кілька місяців. Фахівці покадрово переглянули видачу їжі, медичні обходи, прогулянки й зміни охорони, зіставили відео з електронними перепустками та паперовими журналами. Замки лишалися справними, жодні двері не відчинялися поза встановленим часом, сліпих зон біля камери не було. Усередині не знайшли ні чужих речей, ні записок, ні слідів злому.
Перевірка тривала цілодобово. Працівники зупиняли зображення на кожному русі біля дверей, збільшували кадри з візками й перераховували секунди, коли охоронниця затуляла об’єктив. Навіть короткі перебої освітлення зіставили з резервними записами із сусіднього коридору. Що ретельніше фахівці шукали порушення, то неймовірнішою здавалася вагітність: система підтверджувала власну герметичність, а медичний знімок так само незаперечно доводив наявність дитини.
Надвечір Оксана прийшла до тями. Артем Мельник запитав, чи знала вона про дитину, і жінка спокійно кивнула. На запитання про примус вона відповіла заперечно, а коли лікар спробував з’ясувати, чи знає вона, хто батько дитини, надовго замовкла. Потім перевела погляд на зачинені двері й тихо сказала, що хоче лише одного — народити дитину.
— Хтось заходив до вас? — уточнив лікар.
— Ніхто.
— Вам хтось допомагав?
Оксана прикрила очі, ніби збираючи рештки сил, і промовила: «Я була сама». Їй не повірили, але жоден знайдений факт не давав змоги довести протилежне. Коридорами поповзли чутки: одні говорили про таємного спільника, інші — про серйозну проломину в захисті, треті підозрювали самих працівників. Що довше тривала перевірка, то напруженішою ставала тиша довкола камери №17.
Туди встановили додаткову камеру, перевірили стіни, ґрати й вентиляцію. Біля місця, де ув’язнена зазвичай сиділа, технік помітив процарапані нігтем слова: «Я не хочу жити, але хочу, щоб жила моя дитина». У кутку лежав старий рушник із вишитою червоною ниткою фразою «Зірка надії». Ніхто не розумів, чи було це майбутнім ім’ям, молитвою чи останньою обіцянкою самій собі, однак після знахідки Віктор Кравченко не спав усю ніч, а його заступниця Лариса Михайлівна Бондаренко вперше залишила сторінку чергового журналу порожньою…
