Місяці, що лишилися, минали тривожно. Вагітність розвивалася без серйозних ускладнень, однак Артем Мельник попереджав, що організм Оксани ослаблений роками стресу й одноманітного харчування. Її регулярно оглядали, перевели на спеціальний раціон і дозволили щодня довше перебувати біля маленького вікна в кінці коридору. Вона підставляла обличчя рідкісному сонячному світлу й обома руками обіймала живіт.
Богдана після зізнання повернули до чоловічого сектора. У дисциплінарному рішенні врахували передачу заборонених предметів і порушення режиму, не перетворюючи його вчинок ні на подвиг, ні на романтичну історію. Сам він більше не намагався зв’язатися з Оксаною. Усе, що могло бути сказане крізь стіну, вже було сказано, а тепер їх розділяли не лише бетон і охорона, а й знання про наслідки вчинку.
На початку травня над містом із ночі висіли важкі хмари. Вітер гнав дощ по стінах комплексу, вода шуміла в стоках, а далекий грім змушував тремтіти старі віконні рами. Близько четвертої години чергова біля камери №17 почула не крик, а приглушений стогін і нерівне дихання. Оксана лежала на боці, стискаючи живіт, і намагалася дотягнутися до дверей.
Її негайно доправили до медичного блоку. Дороги за межами комплексу залило водою, а після удару блискавки в найближчий вузол електропостачання світло почало згасати. Резервний генератор увімкнувся, але лампи й далі блимали. Артем Мельник зв’язався з міською лікарнею й зрозумів, що безпечно перевезти породіллю за такої погоди не вдасться.
Пологи почалися трохи раніше очікуваного терміну й розвивалися стрімко. У кімнаті були лікар, літня медсестра й Лариса Бондаренко. Оксана не просила знеболення й майже не кричала; вона вчепилася пальцями в край металевого ліжка, заплющила очі й намагалася дихати в ритмі коротких вказівок. Між нападами болю жінка шепотіла, щоб спершу рятували дитину.
Медсестра витирала їй чоло й знову перевіряла все необхідне, поки Артем стежив за станом дитини. У короткі паузи Оксана запитувала лише, чи й далі б’ється серце. Отримавши ствердну відповідь, вона на кілька секунд розслабляла пальці, а потім новий напад знову змушував її напружитися. Страх був помітний не в крику, а в тому, як уважно жінка вловлювала кожен рух лікаря і кожен звук приладу.
Лариса стояла біля узголів’я й тримала її за зап’ясток. На кілька митей шум дощу повернув заступницю директора в ту давню ніч, коли вона сама лежала під лікарняною лампою й чекала плачу, якого майже не почула. Тепер вона змусила себе лишитися в теперішньому, нахилилася до Оксани й рівно повторила: «Дихай. Ти маєш допомогти йому з’явитися на світ».
У цю годину ніхто не думав про номер справи, довічний строк чи дисциплінарні протоколи. На холодному ліжку була змучена жінка, яка намагалася подарувати життя дитині, що з’явилася всупереч її власному відчаю. Електронні прилади працювали з перебоями, тому лікар покладався на досвід, а медсестра рахувала дихання й міцно тримала Оксану за руку. За стінами гуркотіла гроза, і стара кімната ніби гойдалася разом із кожним розкатом.
За годину Артем Мельник коротко попросив Оксану зібрати останні сили. Вона розплющила очі, побачила поруч Ларису й зробила те, чого від неї чекали. За мить над шумом дощу пролунав тонкий, але виразний плач дівчинки…
