Поступово болісна незручність змінилася діловою звичкою. Зустрічі перестали обговорювати навіть пошепки, ніби мовчання робило те, що відбувалося, менш тяжким. Євдокія називала це дисципліною, а Іван сприймав як повільне зникнення самого себе. Він іще зберігав ім’я й окрему хату, але його дні вже визначалися чужою необхідністю.
Перші вагітності оголосили влітку. Три жінки майже одночасно повідомили новину, і село зустріло її як перемогу. Заради свята закололи останню свиню, дістали самогон, плакали й обіймалися. Майбутнє, яке раніше існувало лише в промовах Євдокії, тепер стало видимим. Для багатьох це виправдовувало і брехню, і приниження, і страх.
Однак разом із радістю з’явилися ревнощі. Ті, кому не вдалося завагітніти, почали підозрювати, що голова дає наближеним більше часу або обирає для них кращі дні. Сварки спалахували біля криниці, у дворах і навіть під час спільної роботи. Якось двох жінок довелося розтягати всім селом: вони билися, хапаючи одна одну за волосся й вигукуючи звинувачення одна одній та Євдокії.
Голова відповідала на чвари єдиним способом, який вважала дієвим. Порушниць вона на місяць виключала з графіка. Таке покарання лякало сильніше за будь-яку громадську роботу. У селі швидко склалася нова ієрархія: ті, хто завагітнів і вже народив, отримували більше поваги, кращі ділянки й додаткову їжу для дітей; жінки, яким не щастило, почувалися непотрібними.
Розпач породжував жорстокі чутки. Аксинію Федорівну підозрювали в тому, що вона намагалася зашкодити вагітній суперниці, підмішавши в їжу небезпечну домішку. Доказів не знайшли, однак після цього з нею майже перестали розмовляти. Система, вигадана заради продовження життя, з перших місяців почала зіштовхувати жінок між собою й ділити їх на щасливих і приречених.
Ззовні село залишалося звичайним: ті самі городи, поля, скотний двір і тяжка повоєнна праця. Усередині воно жило за законами закритої громади. Жінки орали, сіяли, ремонтували хати, керували й карали. Івана майже звільнили від важкої роботи, дозволяючи лише зрідка допомогти з дровами чи великою поломкою. Його берегли не з любові, а як незамінний ресурс.
Таємниця вимагала дедалі нових вигадок. Дітям заздалегідь вирішили казати, що їхні батьки не повернулися з війни, а Іван Григорович доводиться всім добрим дядьком. Кожна нова брехня мала підтримувати попередню. Ніхто не обговорював, що станеться, коли діти підростуть і помітять схожість. У ту мить жінки хотіли лише дочекатися перших пологів.
За один рік стара повитуха Дарина Семенівна прийняла дев’ять немовлят — п’ятьох хлопчиків і чотирьох дівчаток. Кожне народження святкували, але хлопчикам раділи особливо: у них бачили майбутніх працівників і доказ того, що село не зникне. Водночас майже в усіх дітей проявлялися риси Івана — схожі очі, ніс, статура. Те, що для матерів було знаком спорідненості, для чужих могло стати доказом.
Дарині було близько сімдесяти, і раніше їй ніколи не доводилося приймати стільки пологів за такий короткий час. Вона переходила з хати до хати, майже не відпочиваючи. Пізніше повитуха казала, що за все життя не бачила такої кількості немовлят за один рік. Дев’ять народжень між весною й зимою перетворили її роботу на безперервне чергування, а кожне благополучне завершення село зустрічало як окреме диво…
