Він подумав про це секунду, може, дві, і не сказав. Сказав собі, що це неважливо: він в «Опарі» не працює, частки розподілені, а Олена — професіоналка, яких мало, і рішення ухвалить по суті. Сказав собі, що згадка про колишню дружину тільки заплутає дівчину, в якої й без того голова обертом.
Він сказав собі багато правильних речей і промовчав. Потім ще багато разів, згадуючи цей ранок, він чесно визнавав, що промовчав не тому. Потяг прибув.
Дід стояв на пероні, у своїй вічній сірій куртці, з непокритою сивою головою, і, побачивши Наталю, коротко кивнув, ніби вона повернулася з магазину, а не зі столиці. Взяв у неї сумку, буркнув: «Ходімо» — і пішов уперед, щоб вона не бачила його обличчя. Вдома Наталя поклала візитівку під магніт на холодильник, поруч із квитанцією за світло й календарем із рекламою насіння.
Три дні вона на неї не дивилася. На четвертий набрала номер. Ресторан «Опара» займав перший поверх старого купецького будинку в центрі столиці, з високими вікнами й важкими дубовими дверима.
Наталя приїхала за сорок хвилин, обійшла квартал двічі, поправила комір, ще раз обійшла. До зали її провела молода адміністраторка, з гладким пучком, у чорній сорочці під горло. У кабінеті шефа пахло свіжим хлібом і чимось цитрусовим — не парфумами, а саме кухнею, тонкою, дорогою.
Олена Черненко виявилася жінкою років сорока, коротко стриженою, у білому кітелі, із закачаними до ліктів рукавами. На лівому передпліччі в неї був такий самий світлий шрам від опіку, як у Андрія, тільки інший — круглий, рівний, від краю дека.
— Сідайте, — сказала вона, не всміхаючись, але й без ворожості.
— Тека при вас? Дайте.
Вона гортала швидко, по-справжньому. Зупинялася там, де треба: на технологічній карті бісквіта, на калькуляції, на фотографіях вітрини з регіонального готелю.
Один раз схвально хмикнула. Ставила точні запитання: температура камери під час вистоювання, відсоток вологості в пекарській шафі, чим розводять барвник для велюру. Наталя відповідала спокійно, руки під столом перестали тремтіти десь на п’ятій хвилині.
Розмова йшла добре. Настільки добре, що Наталя дозволила собі першу внутрішню думку: «Здається, все». Олена закрила теку, поклала на неї долоню й підвела очі.
— Ще одне запитання, — сказала вона звичайним рівним голосом. — А як ви вийшли на мене? Хто вас скерував…
