— Брешеш! — ричав Микита, виміщаючи всю свою лють. — Ти завжди брехав! Все життя! Ти забирав усе моє! Мої іграшки! Моїх друзів! Увагу батька! А тепер ти забрав останнє!
До них підскочили якісь чоловіки, намагаючись розтягнути братів. Але Микита збожеволів. Він відкинув одного з них і знову навис над Іллею.
— Ти хоч розумієш, що ти зробив? Ти батька в могилу звів! Ти сім’ю знищив! Заради чого? Заради брудної інтрижки?
Ілля більше не чинив опору. Він лежав на підлозі, розбитий, принижений і тихо скавулів. Весь його лиск, вся його самовпевненість злетіли, залишивши лише жалюгідну, перелякану людину.
— Ти для мене більше не брат! — виплюнув Микита з огидою, дивлячись на нього згори вниз. — Ти для мене помер! Чуєш? Помер!
Він випростався, гидливо витер збиті кісточки об штанину і, не дивлячись більше ні на кого, розвернувся і пішов до виходу. Його кроки гулко віддавалися в тиші, що запанувала.
Я дивилася йому вслід. Вперше в житті я побачила в молодшому браті не тінь, а справжнього Захарова, людину, здатну на сильні почуття і рішучі вчинки. Можливо, у цієї сім’ї ще був шанс, але вже без Іллі і без мене.
Швидка відвезла Григорія Аркадійовича. Зоя Федорівна поїхала з ним. Гості, ніяково прощаючись, почали роз’їжджатися. Ніхто не хотів залишатися на попелищі. Дім, ще годину тому наповнений сміхом і музикою, стрімко порожнів. Залишився тільки запах зів’ялих квітів, дорогого алкоголю і катастрофи.
У залі панував розгром. Перевернуті стільці, розбиті келихи, розмазані по скатертині залишки їжі. Посеред усього цього хаосу на підлозі так і сидів Ілля. Розпухла губа, синець під оком, дорога сорочка в плямах крові. Він дивився в одну точку, і в його очах стояла така ж порожнеча, як і в залі.
Я спокійно підійшла до гардероба, знайшла своє пальто. Я не збиралася тут більше залишатися ні секунди. Я вже викликала таксі, і воно чекало на мене за воротами. Коли я проходила повз нього, прямуючи до виходу, він підняв голову.
— Ти… — прохрипів він.
Я зупинилася, але не обернулася.
— Ти… задоволена? — У його голосі звучали плаксиві, звинувачувальні нотки. — Ти досягла свого. Зруйнувала все.
Я повільно повернулася і подивилася на нього. Вперше я не відчувала до нього нічого. Ні любові, ні ненависті, ні жалю. Нічого. Просто дивилася на чужу, жалюгідну людину.
— Я нічого не руйнувала, Іллє.
— Не руйнувала?! Подивися навколо. Батько в лікарні з інфарктом. Брат мене ненавидить. Моє життя, моя репутація… Все знищено. І все це зробила ти своєю ідіотською помстою.
Він спробував встати, але ноги його не тримали, і він знову впав на коліна. Він дивився на мене знизу вгору, і в його погляді була суміш злоби і відчаю.
— За що, Поліно? За що ти так зі мною? Я ж кохав тебе колись…
— Кохав? — Я гірко посміхнулася. — Не бреши хоча б зараз, Іллє. Ти ніколи нікого не кохав, крім себе. Ти любив зручну, тиху дружину, яка створювала тобі тил. Любив її мовчання, коли приповзав додому під ранок. Любив її сльози, які тішили твоє самолюбство. Ти любив свою безкарність. Ось і все…
