Євгенія Лаврентьєва ніколи не думала, що за день до власного весілля стоятиме біля входу в офіс і дивитиметься в обличчя людині, якої не бачила двадцять років. Батько. Андрій Лаврентьєв.
Той самий чоловік, який одного ранку просто не повернувся додому, залишивши п’ятирічну дівчинку та її маму наодинці з порожнім холодильником та неоплаченими рахунками. Він стояв біля службового входу, притулившись до стіни сірої цегляної будівлі. Вересневе сонце било в очі, і Євгенія спочатку не зрозуміла, хто це.
Просто силует. Чоловік років шістдесяти, у вицвілій куртці, з короткою сивою стрижкою. Потім він зробив крок уперед, і вона побачила його обличчя.
Впізнавання прийшло як удар під дих. Ті самі очі. Той самий погляд. Тільки зморшки, багато зморшок, і якась дивна втома у всій зовнішності.
— Женю, — промовив він тихо. — Зачекай. Вислухай мене.
Євгенія зупинилася. Не тому, що хотіла. Просто ноги перестали слухатися. Двадцять років вона уявляла цю зустріч. Двадцять років готувала слова, які кине йому в обличчя. Але зараз усі ці слова кудись зникли, розчинилися в повітрі й у тиші між ними.
— Моєму вчинку немає виправдань, — сказав батько. Голос рівний, без тремтіння. Без сліз. — Але зараз не про це.
Євгенія посміхнулася. Подивилася здивовано.
— Не про це? Серйозно? Ти з’явився сюди через два десятиліття, щоб сказати мені, що це не про це?
Він не відвів погляду. Не спробував виправдатися. Просто продовжував стояти, начебто знав, що в нього є рівно хвилина, і витрачати її на вибачення безглуздо.
— Завтра, — вимовив він повільно, карбуючи кожне слово. — Коли ти вийдеш із РАЦСу, до тебе під’їде чорний мінівен. З білою стрічкою на капоті. Не сідай у нього. За жодних умов.
Євгенія підняла брови. Це було настільки несподівано, що вона навіть не відразу знайшла, що відповісти.
— Що?
— Не сідай у машину, яка за тобою приїде, — повторив батько. — Я чекатиму за рогом. Просто повір мені.
— Повірити тобі? — Євгенія розреготалася. Сміх вийшов істеричним, різким. — Ти хоч розумієш, наскільки це абсурдно? Ти кинув мене та маму, коли мені було п’ять. Двадцять років ні слуху, ні духу. А тепер з’являєшся напередодні найважливішого дня в моєму житті й кажеш якусь нісенітницю про мінівен.
Батько мовчав. Його обличчя залишалося непроникним. Жодних емоцій. Жодних спроб розчулити. Він не простягав руки, не робив крок назустріч. Просто стояв і дивився на неї, начебто знав, що вона все одно не повірить.
— Ти почула мене? — спитав він нарешті.
— Почула, — відрізала Євгенія. — І знаєш що? Я хочу, щоб ти пішов. Я не знаю, навіщо ти прийшов. Може, в тебе совість прокинулася? Чи тобі просто нудно стало? Але мені це нецікаво. Завтра в мене весілля. Розумієш? Весілля. І я не збираюся витрачати на тебе ні хвилини свого часу.
Вона розвернулася і пішла до входу. Швидко, майже бігом. Серце билося прискорено, у скронях стукало. Руки не слухалися, коли вона приклала перепустку до турнікета. Батько не гукнув її. Не побіг слідом.
Коли Євгенія обернулася вже біля ліфта, його силует все ще маячив біля входу. Він просто стояв і дивився їй услід. Потім розвернувся і повільно пішов геть.
Євгенія піднялася в офіс і закрилася в туалеті. Сіла на кришку унітаза і втупилася обличчям у долоні. Не плакала. Просто сиділа і намагалася заспокоїти дихання.
Чорний мінівен. Біла стрічка. «Не сідай». Що за маячня? Що він узагалі там верз?
