— голос її був тихим, але в ньому звучала сталь.
— Якщо ти не припиниш втручатися в наше життя… Так, — твердо відповів Максим. — Я дав тобі шанс. Ти переступила межу. Тепер у тебе є вибір. Або ти добровільно виходиш зі складу засновників, або ми йдемо до суду. І тоді ти не тільки програєш, а й ризикуєш отримати кримінальну справу.
Ірина мовчала. Дивилася на теку перед собою, потім на сина. В її очах боролися лють і розрахунок.
— Ти розумієш, що робиш? — запитала вона. — Ти відвертаєшся від матері, яка все життя тебе ростила. Заради якоїсь дівки, яку ти майже не знаєш.
— Я відвертаюся від людини, яка намагалася зруйнувати мою сім’ю в перший же день після весілля, — відповів Максим. — Мамо, я люблю тебе. Але я не дозволю тобі маніпулювати мною і моєю дружиною. У тебе є три дні на роздуми. Або ти підписуєш угоду про добровільний вихід із товариства, або ми подаємо цю заяву до суду.
Ірина взяла теку, встала з-за столу.
— Я подумаю, — холодно сказала вона і вийшла з кафе.
Три дні Максим чекав відповіді. Євгенія підтримувала його, але бачила, як важко йому дається це протистояння з матір’ю.
На третій день Ірина зателефонувала.
— Я згодна, — сказала вона коротко. — Надішли угоду. Я підпишу.
Наталія Баришева швидко підготувала угоду про вихід Ірини зі складу засновників. Її частка оцінювалася в 250 тисяч – справедлива ринкова вартість на момент виходу. Ірина підписала документи без зайвих слів, отримала гроші й зникла з життя Максима.
Коли все було закінчено, Максим сидів на балконі й дивився на місто. Євгенія вийшла до нього, обійняла за плечі.
— Ти в порядку?
Максим кивнув.
— Так. Просто… дивно.
— Вона сама відступила, — сказала Євгенія. — Зрозуміла, що програє.
— Ти дав їй вибір, — тихо додала вона. — Гідний вихід. Це було правильно.
Максим обійняв її.
— Тепер ми можемо жити спокійно. Без її тіні над нами.
— Я знаю. Але все одно важко.
Євгенія сіла поруч.
— Максиме, ти зробив правильно. Ти захистив нас. Захистив наше майбутнє. Іноді доводиться робити складні вибори.
Максим обійняв її.
— Дякую. За те, що ти поруч. За те, що віриш у мене.
Вони сиділи в тиші, спостерігаючи, як місто занурюється у вечірні вогні.
Через кілька днів Євгенія зустрілася з батьком. Вони домовилися побачитися в тому ж кафе, де все почалося. Андрій прийшов вчасно. Сів навпроти доньки й посміхнувся.
— Чув, що ви впоралися. Вітаю.
Євгенія кивнула.
— Дякую.
Андрій похитав головою.
— Це ви самі впоралися. Я просто опинився в потрібний час у потрібному місці.
Євгенія подивилася на нього.
— Ти не просто опинився. Ти прийшов. Попри те, що в тебе не було права. Попри те, що я ненавиділа тебе двадцять років.
Андрій опустив погляд.
— Я не прошу вибачення, Женю. Я не маю права.
— Я не прощаю тобі, — тихо сказала Євгенія. — За те, що ти пішов. За те, що мама померла одна, поки ти десь переховувався. Я не можу цього пробачити.
Андрій кивнув.
— Розумію.
— Але я вдячна, — продовжила Євгенія. — За те, що ти врятував мене. За те, що не пройшов повз. Ти не повернувся в моє життя. Ти просто опинився там, де був потрібен. І це… це багато значить.
Андрій підняв погляд. Очі його були вологими.
— Це все, що я міг зробити. Можливо, з часом ми зможемо побудувати щось нове. Не стосунки батька і доньки. Але щось своє. Чесне.
Андрій стиснув її руку.
— Я буду радий.
Вони ще трохи посиділи, поговорили про життя, про плани. Потім попрощалися і розійшлися. Євгенія йшла вулицею і відчувала, що всередині щось змінилося. Не прощення. Але прийняття. Прийняття того, що минуле не можна змінити, але можна побудувати майбутнє.
Максим тим часом завершував проєкти, що залишилися. Нові контакти, які знайшла Євгенія, принесли стабільні замовлення. Компанія почала відновлюватися. Повільно, але впевнено. Життя входило в нормальне русло.
Ірина більше не дзвонила. Не намагалася зв’язатися. Вона зникла з їхнього життя так само раптово, як колись Андрій зник із життя Євгенії. Максим іноді думав про неї, але не дзвонив. Розумів: зараз так буде краще для всіх.
Через пів року Євгенія дізналася, що вагітна. Коли вона розповіла Максиму, він розплакався. Уперше за весь цей час він дозволив собі показати слабкість. Обійняв її і плакав, повторюючи: «Дякую». Дякую за все.
Вони сиділи на кухні, тримаючись за руки, і будували плани. Дитяча кімната. Ім’я. Майбутнє їхньої дитини. Майбутнє, яке вони будували разом. Чесно, без брехні й маніпуляцій.
Євгенія зателефонувала батькові й повідомила новину. Андрій мовчав кілька секунд, потім тихо сказав: «Я буду радий познайомитися з онуком. Якщо ти дозволиш».
— Дозволю, — відповіла Євгенія.
— Домовилися, — погодився Андрій.
Життя тривало. Зі своїми проблемами, радощами, викликами. Але головне було в тому, що вони проходили через усе це разом. Максим і Євгенія навчилися довіряти один одному повністю. Навчилися говорити правду, навіть коли вона неприємна. Навчилися захищати свою сім’ю від тих, хто намагається ними маніпулювати.
Так закінчилася історія про весілля, яке ледь не перетворилося на пастку. І почалася історія про сім’ю, яка пройшла через вогонь і вийшла сильнішою. Історія, в якій навіть ті, хто пішов багато років тому, змогли повернутися не для того, щоб просити вибачення, а для того, щоб просто бути поруч, коли це потрібно найбільше.
А десь в іншому кінці міста Ірина Чернова сиділа у своєму будинку і дивилася на фотографію маленького Максима. Можливо, з часом вона зрозуміє свої помилки. Можливо, коли-небудь вона навчиться любити, не контролюючи, допомагати, не маніпулюючи. І тоді, можливо, у неї буде шанс дізнатися про свого онука. Але це буде залежати тільки від неї самої, від її готовності змінитися і прийняти правила, які встановили Максим і Євгенія.
Двері не зачинені назавжди. Але в неї більше немає ключа від життя сина, є лише надія.
